УКАЗ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ

№ 1183/2007

Про нагородження державними нагородами України

За вагомий особистий внесок у розвиток місцевого самоврядування, багаторічну сумлінну працю і високий професіоналізм постановляю:

Нагородити орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня

АРАБАДЖИ Георгія Івановича – заступника голови Одеської обласної ради.

Президент України В. ЮЩЕНКО

4 грудня 2007 року

Ювілеї саме для того й існують, щоб, зійшовши на них, кожен із нас міг з висоти прожитих літ озирнутися на, здавалось би, нездоланно тяжкий життєвий шлях свій, осмислюючи: хто ти і чого вартий на цій землі; що із здійсненого тобою хотілося б залишити в пам’яті людській, а з приводу чого сам проситимеш друзів та історію про милостиве забуття. І нехай ніколи не відчуває тягаря літ і пронизливої немочі той, хто ювілейної свят-вершини досяг гідно, як і належить людині, котра все життя присвятила самовідданому, по-чернечи безкорисливому служінню своєму фахові, своїй мрії, своєму народові.

Саме про таку людину, яка пройшла шлях від слюсаря до кандидата економічних наук, від громадського молодіжного активіста – до заступника голови Одеської обласної ради, про відомого громадського діяча Георгія Івановича Арабаджи, з нагоди його 60-річного ювілею, й дозвольте мовити слово…

Наша передювілейна, суто «журналістська», розмова з Георгієм Івановичем складалася за якимось незбагненним сценарієм. Я весь час намагався влаштувати йому «сходження» на оту ювілейну «вершину Фудзіями», з якої легше було б філософськи осмислити і його власний життєвий шлях, і шлях його покоління, нашого народу та нашої держави. А він оце щойно повернувся з бурхливої наради Робочої групи з питань опрацювання «Концепції реформування місцевого самоврядування в Україні»; він ще увесь був там, на полемічних засіданнях науковців та керівників місцевого самоврядування зі всіх регіонів України, на яких важко, з труднощами, але цілеспрямовано розроблялися засади обрання органів місцевого самоврядування. Він усе ще був заангажований отим хитросплетінням невідповідності, що існувала між адміністративно-територіальним устроєм нашої держави і системою рад, особливо сільських, самоврядування в яких пробуксовує давно, і майже безнадійно, якщо, звичайно, не вдатися до її реформування.

Я намагався припідняти завісу над його політичними уподобаннями, життєвими принципами та захопленнями, а він усіляко повертався до того, чим постійно живе, вже впродовж десяти років випробовуючи себе на вкрай «нервовій» посаді заступника голови облради; що йому душевно болить; до тих складних соціальних та громадсько-політичних колізій, заручниками яких усі ми, в Україні сутні, тепер стали, і з яких кожен із нас шукає свій власний вихід, хоча б для родини та самого себе, а він – за посадою і покликанням – шукає його для всього нашого краю, для окремих його економічно, соціально та національно специфічних куточків.

– Це добре, що ми, нарешті, вдаємося до поєднання законодавчого бачення політиків, гіркого досвіду практиків та аналітичного програмування науковців. От, що таке сьогоднішня сільрада як адміністративна одиниця? Здебільшого це три – п’ять сіл, з цілковито зруйнованими виробничими структурами, з мізерним бюджетом, з неналагодженими сферами побуту, медичного та соціального захисту. А ще, куди не кинь – нема водопостачання, нема газового чи якогось іншого опалення, нема доріг і місцевого транспорту, хоча окремі села розташовані на відстані семи – десяти кілометрів одне від одного; нема телефонного зв’язку.

З цього приводу скільки завгодно можна нарікати на владу і на обставини, шукати сьогоденних «винних» і посилатися на приклад «розвинених, цивілізованих країн». Але всі вже помітили дивну річ: якось так у нас, упродовж майже всіх сімнадцяти років незалежності, складається, що ми постійно втягуємося у всеукраїнські політичні баталії, занурюємося в безкінечні «спікеріади» та «прем’єріади», а тим часом село наше, увесь отой аграрний сектор, основа української економіки та національної ментальності, в масі своїй продовжує занепадати, відмирати, знелюднюватися. А що таке наш глибинний район – як не зібрання двох-трьох десятків таких сільрад, поєднання яких у районному масштабі не зменшує кількості проблем, а лише контрастніше поглиблює, роблячи їх масштабнішими і очевиднішими.

То, може, час подивитись в корінь і розпочати з елементарних речей: з обліку та аналізу всього того, що формує сучасну низову громаду та її соціально-економічний потенціал і потреби? Склалося так, що сільради як адмінодиниці формувалися ще за радянських часів, але питання не в системі політичної влади, а в тому, що, на час їх створення, кожна сільська рада депутатів могла спиратися на колгоспну або радгоспну економічну структуру. Тому, за будь-якої нагальної потреби, голова сільради завжди міг звернутися до правління колгоспу, за яким стояли будівельні та механізовані бригади, техніка, транспорт, вся економічна потуга цього господарства. Крім того, в усіх малих селах створювалися бригади колгоспу (або відділки радгоспу), а отже, там був реальний господар-розпорядник – бригадир. Тобто, була людина, до якої будь-хто з селян міг звернутися зі своїми проблемами, і через яку реально реалізовувалася радянська влада на селі.

Та коли колгоспи і радгоспи ліквідовували, ніхто не потурбувався про те, щоб, замість бригадира чи керуючого відділком, у селі з’явився, скажімо, староста. Тобто в реальності у нас є тисячі сіл, які не мають представників державної влади. А скільки проблем породжує зараз відмова від виборів до районних та обласних рад за мажоритарною системою, внаслідок чого ці ради виявилися занадто заполітизованими, а водночас з’явилися великі громади, які не мають у цих радах своїх представників, бо їх замінили політичні «висуванці». А це ж порушення конституційних прав громад! Ось чому там, на львівській нараді Робочої групи, ми ухвалили низку пропозицій до «Концепції реформування місцевого самоврядування», які тепер мають бути розглянуті на нараді керівників облрад та винесені на Верховну Раду.

…Прочитавши цей схвильований монолог, хтось із читачів може дорікнути мені, що я занадто захопився його викладенням. Так от, заперечую: я не захопився. Просто йдеться про заступника голови обласної ради, людину, для якої подолання отих названих, і не названих у цьому нарисі, але висловлених нею, проблем, – і є основним змістом життя, змістом радощів і тривог, пошуків і набуття життєвого та професійного досвіду. І якби я не дав йому змогу ось так «вилити душу» з цієї ювілейно-газетної трибуни, то це був би нарис не про нього, не про Георгія Івановича Арабаджи.

Коли людина сягає шістдесятилітнього рубежу, вона неминуче замислюється не лише над глобальним смислом життя як такого, у його вселенському масштабі, а й над мудрістю буття кожної людини зокрема. Так от, для себе Георгій Іванович визначив, що мудрість його власного життя полягає у мудрості і незмінності життєвих принципів. А вони в нього прості, конкретні, але незмінно тверді: за будь-яких обставин бути людиною чесною і порядною; в будь-якій професії та на будь-якій посаді прагнути високого професіоналізму і завжди залишатися відданим своїй батьківщині. Причому оце «завжди залишатися відданим своїй батьківщині» Георгій Іванович повторив двічі, відкидаючи цим будь-який натяк на банальність та зужитість даних слів, та посилаючись на них, як найсвятіший батьківський заповіт.

Склалося так, що за батьківською лінією родовідного древа він сягає болгарського етнічного коріння, а звідси і його прізвище. А в материнській лінії зливаються український та російський національні характери. І він, одесит у шостому поколінні, не цураючись жодного з цих етнічних родоводів, напрочуд гостро як на «одесита і тричі слов’янина», відчуває себе сином української землі; людиною, відданою історії, сьогоденню та майбуттю українського народу й української держави. Зізнаюся, Георгій Іванович приємно вразив мене, коли, говорячи про необхідність появи українського шляху розвитку, та виявивши досить грунтовні як на одесита знання української і, зокрема, козацької історії, раптом підсумував:

– Народ найяскравіше виявляє свою психологію і свою душу тоді, коли він дотримується власних історичних традицій, грунтуючись на них, власне, й будує свою державність. Отож я все частіше замислююся ось над чим: українці мають унікальний історичний досвід створення козацької гетьманської держави, якого не мала жодна інша нація. То чому ми весь час повинні озиратися то на західні демократії, то на східні культи і тоталітаризми? Чому б нам не вдатися, тільки вже з урахуванням сучасних реалій, до відродження української гетьманської держави? А раптом, це й був би по-справжньому український вибір, українська національна ідея?

Та водночас він із такою ж теплотою і стурбованістю говорить про збереження болгарських історико-культурних надбань на Одещині! І це за його безпосереднього сприяння відбувається зараз створення в Задунаївці Арцизького району музею видатного діяча болгарського національного відродження Христо Ботева. Втім, він взагалі вважає, що нам слід подбати про те, щоб свій історико-краєзнавчий музей існував у кожному райцентрі, кожному селищі, ось чому з таким задоволенням згадує про створення музею в Кодимі, про давній музей в Ізмаїлі та проблему Балти, де просто гріх не з’явитися повноцінному музеєві.

Існує таке іноземне поняття – «лобіювати». Ставляться до нього по-різному. Але якщо відкинути всі підкилимні підтексти, то Георгій Арабаджи пишається тим, що свого часу чимало сил та енергії доклав, щоб, за його «лобіювання», на належному рівні було збудовано першу чергу обласного онкологічного диспансеру, на будівництві якого, бувало, днював і ночував, залагоджуючи всілякі виробничі проблеми; і щоб у Теплодарі введено було в експлуатацію АТС на дві тисячі номерів, та проведено газифікацію; так само, як і газифікацію селищ Раухівка і НАТІ, а також низки об’єктів соціального призначення області.

Якщо його «лобіювання» в чомусь і проявляється, то сліди треба відшукувати в тому, що, за всілякої підтримки Георгія Арабаджи, збудовано середню школу в Нових Капланах Арцизького району; що розроблено проекти газифікації Саратського, Татарбунарського та Арцизького районів; що до центральної районної лікарні Арциза поставлено сучасне медичне обладнання, а в школах району створено десять комп’ютерних класів. Не втомлюватиму читача переліком усіх тих міст, сіл та закладів, на буденні яких позначився вплив його піклування, і де завжди пам’ятають Арабаджи-депутата, Арабаджи – як одного з досвідчених керівників облради, Арабаджи-людину, на слово якої можна покластися. Тому й хочеться сказати: дай Боже, щоб у нас в області та в країні з’являлося якомога більше саме таких «лобістів», і щоб своє «лобіювання» вони розуміли саме в такому контексті, в якому сприймає його – задля служіння громаді, служіння своїм виборцям, Георгій Іванович.

Народжений і вихований у робітничій родині, Георгій Арабаджи і розпочинав свою трудову біографію в заводському цеху слюсарем з ремонту обладнання Одеського експериментального заводу технологічного устаткування. Пригадую, як у 70-80-ті в журналістів з’явилося своєрідне табу: ніколи не писати про «мозолясті руки трударів» і «романтику трудових буднів» – «заїздили», бач, газетно заштампували, збаналізували тоді ці поняття. Та ось ми сидимо з Георгієм Івановичем в далекому від цехів і верстатів кабінеті заступника голови облради, і, згадуючи свою юність, він раптом каже: «А знаєте, мені й досі вчувається запах гарячого металу і мастил, запах цеху; я згадую про них, як про щось дуже близьке і рідне».