День був зимовий, дощовий, слухачів у залі філармонії на концерті чудового одеського гітариста Анатолія Шевченка було небагато. Черговий концерт, прем’єра нової програми. Ото якби приїхала якась чергова дута поп-зірка, безголоса співачка... Так, акустична гітара, яка в руках Анатолія Шевченка звучить, як цілий оркестр (але негучний – саме «маленький оркестрик»!) – не за відомством естради.
Я знаю, що Шевченко – не підведе, я бачу, як він хвилюється перед кожним виходом на сцену. Він ніколи не буває просто «холодним професіоналом», хоча міг би спокійно виїжджати на своєму справді фантастичному професіоналізмі, на віртуозному володінні гітарою.
І я розумію, чому він хвилюється. Тому що усе справдешнє – як вперше. Щодня потрібно усе починати спочатку. А інакше музика – це лише ледве розігріті музичні консерви, які нагадують квапливий поцілунок чоловіка, що поспішає на роботу. Про яку пристрасть у такому випадку може йтися? А Анатолій Шевченко – «український іспанець», який здобув визнання навіть у Іспанії. Музику фламенко – не можна виконувати без пристрасті. Як, втім, і взагалі народну музику.
Нова програма «Гітарна одіссея» – це справжня подорож різними країнами, континентами. І гітара нагадує швидше стародавній вітрильник, аніж сучасний теплохід-гігант, цій музиці потрібен попутний вітер. Здається, що музикант мешкав в усіх країнах і за усіх часів – вітром заносило його і до античної Греції, й до неаполітанської затоки, і до рідного Чорного моря, хвилі якого шумлять протяжно й співуче, як в українській народній думі...
Російське, бессарабське, єврейське, навіть дзвони Тібету – усе озивається в його музиці. Сьогодні, на хвилі усіляких націоналізмів, які мені, зізнаюся, рішуче не подобаються, – це звучить, як досить сміливе обнародування своєї позиції. За часів моєї юності таких одразу затавровували кличкою «безрідний космополіт». Ото неправда, що «безрідний»! Потрібно бути справжнім представником власної національної культури, – щоб чути і розуміти голоси усіх інших культур. Зараз, коли досить болісно, з культурними втратами, формується глобальна цивілізація – позиція музиканта здається сучасною та потрібною. Не нівелювання усіх культур – а свого роду «хор», у якому голос кожної культури незамінний.
Анатолій – композитор, часто його п’єси – це самостійні обробки пізнаваних народних мелодій. І уся сіль у тому, як, у якому вбранні вони виступають. Їх можна подати прямолінійно, опукло, «масно», так би мовити, експлуатуючи запальність мелодії та ритму. І часом прямо-таки бере досада на виконавця: ну чому він грає так тонко, так художньо, без усякого натиску, насильства над слухачем, без установки на ефект – ні, щоб зірвати бурхливі оплески! А він немовби жертовно відступає у тінь, випускаючи на передній план саму музику. Музику неголосну, до якої потрібно вслухатися, яка, незважаючи на народний мелос, виявляється не «самогральною», сплітається у складний візерунок, в якому дорогоцінна кожна нитка. Він не експлуатує демократизм, загальнодоступність, популярність народного мелосу, він цей народний мелос не «знижує», а піднімає, облагороджує. Що більше я вслухався, то ясніше ставав для мене стилістичний ключ. Імпресіонізм, – із його вмінням передавати найменші відтінки настроїв, атмосферу, саме коливання повітря, простір, що звучить.
І виникає образ, який, якщо скористатися мовою образотворчих мистецтв, схожий на рисунок пером, де немає нічого зайвого, де павутина тонких переривчастих ліній акцентує простір білого аркуша. Надзвичайна ощадливість, нічого зайвого. І тоді розумієш, що головний герой його п’єс – Простір. Простір моря, мірою якого є ритм хвиль, простір андалузької ночі, що нервово пульсує наповненими зітханнями, стогонами, криками. Цей характерний для кожного народу особливий простір: російська широчінь та безмір єврейського суму, і височінь, до якої кличуть дзвони Тібету, й світ українського села, що лежить у долині, який здається таким маленьким і затишним, (але раптом нехитра мелодія виривається на простір, і ти розумієш: як близько від хатки до сусідньої хатки, і яка далека дорога від серця до серця).
На обкладинці програмки – музикант із гітарою на тлі моря. Чудовий фотопортрет Олексія Семеніщева, прекрасного гітариста та барда. Людина з гітарою – і море. Музика – як діалог малого, вразливого, приреченого людського Я із безмірністю готового поглинути його простору. І це людське Я – перемагає силою відваги та пристрасті, готовністю відповісти на будь-який виклик. Звичайно, ця переможність – найяскравіша у його іспанських п’єсах. І коли у фіналі звучить Fіesta flamenco, то із кастаньєтами виходить La Nata, Наталя Білозерова, і в цьому віртуозному ритмічному переклику, у цьому збігу ритмів серця – усе: музика, любов, трагічність та святковість буття.
