Переглядаючи підшивки Савранської районної газети «Сільські новини» за 90-ті роки, не раз можна натрапити на матеріали про фермера з Полянецького Петра Омеляновича Полтавчука. Тоді його прізвище було на слуху у всіх. Він був найперший в районі, хто не побоявся вийти з колгоспу і господарювати самостійно. Вчинок на той час був сміливий, і всі з зацікавленням спостерігали, що буде далі. А далі було все гаразд. Справи у фермера ладилися. Про Полтавчука писали і обласні газети. З того часу пройшли роки. А разом із ними і загубилося прізвище піонера фермерського руху. Що сталося? Будучи у Полянецькому, вирішили знайти відповідь на це запитання.
Під’їхавши до обійстя П.О. Полтавчука, побачили на подвір’ї немолодого вже чоловіка, який ручною пилкою розпилював нетовсті жердини. Біля хвіртки нас зустріла господиня дому Людмила Андріївна. Від неї й дізналися, що господар ось уже п’ять років, як втратив зір. Незважаючи на свій стан здоров’я, намагається виконувати посильну роботу по господарству. “Якщо працюю – отже живу”, – такий нині життєвий девіз П.О. Полтавчука. Мова зайшла мимоволі про колишні часи.
– Тоді, на початку 90-х років, – розпочав свою оповідь Петро Омелянович, – я обіймав посаду бригадира тракторної бригади у місцевому колгоспі. Але сталося так, що коли повернувся з чергової відпустки, дізнався, що механізатори висловили мені недовіри і обрали бригадиром іншу людину. Тож я фактично залишився без роботи. Працювати рядовим трудівником великого бажання не було. На сімейній раді вирішили стати фермерами. Написав заяву про вихід з колгоспу. Виділили нам 50 га землі, але без майна, яке врешті-решт вдалося отримати лише рік тому. Звісно, без техніки не погосподарюєш. Тому виростили і продали кілька бичків та на виручені гроші придбали трактор і плуг.
– Це був 1991 рік, коли ніхто собі не уявляв, що можлива якась альтернатива колгоспам, – далі говорить Петро Омелянович. – Тож ставлення до нас серед односельців було різним. Хтось схвалював, хтось ні. А ми, незважаючи ні на що, робили свою справу. Трудилися на своєму наділі всією сім’єю. Не цуралися ніякої роботи син Андрій, донька Діна, Олена та Ганна.
Вирощували в основному овочеві культури. Разом з тим частину ділянки відводили під пшеницю, ячмінь. Завдяки цьому мали свій хліб і корми. Постійно утримували 10 – 15 свиней, які також давали суттєвий прибуток. Вирощені овочі реалізовували у сусідніх областях. Нерідко возили збувати продукцію у західний регіон країни.
– Слід сказати, що свого часу я закінчив сільськогосподарський технікум, – продовжував розповідати наш співрозмовник, – тому мав певні знання з агрономії, тваринництва. До того ж постійно передплачував або купував спеціальну сільськогосподарську літературу. Набуті знання застосовував на практиці. Тож урожаї отримував вищі, ніж місцеве сільгосппідприємство.
З часом число фермерів у районі зростало, і на кінець 90-х їх нараховувалося уже близько 40 чоловік. Ми підтримували між собою тісні зв’язки. Обмінювалися технікою, всіляко допомагали один одному. Утворилася районна асоціація фермерів, головою якої обрали мене.
За 10 років наше фермерське господарство працювало ефективно, отримували непогані прибутки. Маючи кошти, придбали вантажівку “МАЗ”. Потім за рознарядкою, що прийшла на район на підтримку фермерства, отримали ще вантажний автомобіль іноземного виробництва.
Звичайно, в процесі господарювання виникали і проблеми. Але загалом справи йшли добре. Та у 2002 році я раптово втратив зір. Природно, господарювати далі стало неможливим. Довелося спродати техніку, а землю віддати в оренду.
Наприкінці розмови ми поцікавилися думкою Петра Омеляновича щодо перспектив фермерського руху.
– Я вважаю, – сказав П.О. Полтавчук, – що право на життя мають і фермерські, і великі колективні господарства. Все залежить від керівника. Якщо він справжній господар, то не має значення – велике сільгосппідприємство чи мале – воно матиме перспективу.
З такою думкою важко не погодитися.
