Справжня велич геніїв у тому і полягає, що одного разу – немов дар Господній – явившись своєму народу, вони назавжди залишаються уособленням його мудрості і таланту, підносячи його національний інтелект і національну гідність до вершин вселенської моральності і загальнолюдської цивілізації. Створюючи власний світ і власний міф, вони постають над суєтністю свого часу і покоління, поступово перетворюючись у символ віщості і вічності народу та його мистецтва, і при цьому творіння їхні неминуче набувають канонічної святості и нетлінності.

До сонму найвидатніших – науковою думкою, громадською славою і шануванням пишучого та читаючого люду, канонізованих, творців минулого тисячоліття, безперечно, належить і Олександр Сергійович Пушкін. Саме йому російська культура завдячує сучасним розвитком своєї словесності, саме його творчість заклала ті чарівні витоки поезії, прози і драматургії, витоки творчого осмислення мови, історії, фольклору і національної психології, які ще за життя Пушкіна дозволили російській літературі не лише піднятися до рівня літератур “освіченої Європи”, але й самій мати месіанський вплив на розвиток європейського та світового мистецтва, творити під його впливом нові напрями і літературні школи, створювати могутню міжнародну “пушкініану”, дослідники якої займаються не лише вивченням творчості самого Пушкіна, але і його епохи, законів російського суспільства, впливу Пушкіна, а отже, і всієї російської літератури, на становлення слов’янських культур.

Нинішнє ставлення в Україні до спадщини Пушкіна ще раз переконує нас, що існують творці, які, досягаючи досконалості на ниві національного мистецтва, перестають належати лише своєму поколінню, своїй епосі і культурі свого народу, а талановито і впливово прилучаються до світової інтелектуальної еліти, створюючи нові пласти континентального і всесвітнього людинознавства. І незалежно від того, з якою часткою визнання чи спектицизму почнуть ставитися до їх творчої спадщини наступні телевізійно-комп’ютерні генерації, твори, написані цими умами, залишаються нетлінними, лягаючи в основу етапних та епохальних досягнень людства, зразком становлення його творчого бомонду і зародження гуманістичних цінностей.

Саме до таких творців на всі часи і народи належать, хай у більшості своїй і безіменні, автори святих писань всіх релігій, а також автори всіх національних літописів і хронік; і це у їхньому богошановному переліку – імена Сервантеса і Котляревського, Бернарда Шоу і Тараса Шевченка, Байрона, Гоголя, Адама Міцкевича та Оноре де Бальзака; Достоєвського, Лесі Українки, Хемінгуея та Поля Елюара...

Це нехай дослідники з’ясовують, чи правий був Пушкін, звинувачуючи посла Нідерландів у Росії барона Луї Геккерна у недоведеному авторстві якогось анонімного пасквіля, і на цій підставі викликаючи на дуель його прийомного сина, французького кавалергарда Жоржа Дантеса, який, за законами аристократичної честі, мусив був прийняти виклик, якщо було ображено старшого члена його роду, який за віком і хворобами не здатний битися на дуелі. І наскільки правий він був уже тоді, коли, після тимчасового примирення (за посередництва імператора Миколи І та поета В. Жуковського; а також після того, як Дантес став чоловіком Катерини Гончарової, рідної сестри Наталі, дружини Пушкіна), сам виявився автором образливого листа барону Геккерну, свідомо довівши справу до дуелі. Причому це був далеко не перший випадок, коли ініціатором дуелей ставав саме Пушкін, а друзі і покровителі всіляко намагалися вберегти його від визначеної фатальної хвилини.

Трагізм ситуації полягав у тому, що вбивчий постріл, який пролунав 8 лютого (за новим стилем) на Чорній річці, у переліску поблизу Комендантської дачі, на злеті перервав творчий шлях Поета, чиє життя належало вже не йому і навіть не Господу, а тому народу, який його виплекав.

Про зв’язок Пушкіна з Одесою можна говорити багатьома томами досліджень, як це вже зроблено і робиться, а можна сказати коротко: навіть якби на священний лик Одеси не накладався профіль жодного іншого творця, одного “одеського рядка” у біографії Пушкіна виявилося б цілком достатньо, щоб місто це навіки було зараховане до культурних і духовних святинь світової цивілізації. У свою чергу наше місто вдячно вшановує Пушкіна грунтовним, науково орієнтованим музеєм його життя і творчості, а також двома пам’ятниками, один з яких – роботи талановитого скульптора Олександра Токарева – з’явився біля Пушкінського музею вже за наших днів.

Від чуттєвого захоплення його лірикою і прозою, від читацького проникнення у підтексти і філософські екзальтації пушкінських “Моцарта и Сальери”, “Бориса Годунова” або “Евгения Онегина”; від енциклопедичних екскурсів до духу і душі російського дворянства і всього російського народу “пушкінської епохи” – ми поступово переходимо до глибинного осмислення самої цієї, справді “пушкінської”, епохи, до осмислення впливу Пушкіна на формування російської мови та культури, на становлення російської нації і форми визначення національної самосвідомості. Причому робимо це, читаючи Пушкіна мовою оригіналу, або ж прилучаючись до нього – у більшості своїй паралельно – через переклади, здійснені М. Рильським, П. Тичиною, М. Бажаном, В. Сосюрою, А. Малишком та багатьома іншими відомими українськими поетами.

І як тут не згадати, що перше і найвдаліше двотомне зібрання творів українською мовою з’явилося під редакцією М. Рильського, П. Тичини та М. Терещенка ще у 1937 році, до сторіччя від дня смерті Поета. А вже у 1953 році побачив світ поки що, схоже, найповніший чотиритомний “український Пушкін”, завдяки якому через уроки Пушкіна пройшло не одне покоління українських філологів, літераторів і просто шанувальників пушкінської ліри. Та й щорічні Пушкінські дні переростають у свята поезії та ліричної душі багатьох країн і народів, у багатьох містах та селах. Впевнений, що ще багато поколінь українців, читаючи Пушкіна вшановуватимуть його, а вшановуючи – обов’язково, чуєте, обов’язково! – читатимуть.