Дівчата, навантажившись тяжкими сумками – одну через плече, а дві інші – в руки, вже готувалися до виходу. Це листоноші Тарутинського відділення зв’язку. Обслуговують вони жителів селища вже не перший рік, крім, хіба що, Олени Тодорової – новенької. Для неї незаперечний авторитет – Домникія Миколаївна Пенкова. Та й не для неї однієї. Таких листонош, по-справжньому відданих професії, сьогодні не так вже й багато.
Все своє трудове життя віддала Пенкова поштовій справі. “Не можу, – каже, – без нашої пошти. Люблю я свою роботу”. Дівчата з цього приводу жартують: “Домникія Миколаївна листоношею народилася”. “Ну, народилася не народилася, – посміхається у відповідь Пенкова, – але хто чесно справі служить, тому це завжди у радість. Мабуть, я тому і почуваюся чудово”. А я дивлюся на її велику сумку і мимоволі зітхаю співчутливо: як тягати на собі такий вантаж...
Дільниця Домникії – три вулиці. На одній з них – Набережній – триповерхові будинки, і підніматися доводиться на кожен поверх. Це колись (жінки називають ті часи золотими) у відведених місцях селища встановлювалися опорні пункти-ящики, які дозволяли частинами, не надриваючись, розносити листи, газети. Сьогодні немає для цього ні автомобіля, ні опорних пунктів. І поки дівчата хоча б наполовину спустошать сумки – сто потів зійде. Доводиться іноді і на “базу” повертатися, коли пошти особливо багато.
Домникія Миколаївна, однак, не скаржиться. Життям загартована. Дітей у неї шестеро: п’ять дочок, які вже давно одружені, і син-інвалід. З чоловіками не щастило, отож ростила дітей сама. Вранці іде на роботу – молодших довіряє старшим. Так разом і росли, і виховувалися. “Діти в мене, – посміхається Домникія, – дуже хороші. Вони – радість моя”.
Я від імені редакції подякувала Домникії Миколаївні за її активну роботу під час передплатної кампанії на “Одеські вісті” і сфотографувала її на ґанку пошти. Повернутися “на базу” Домникії Миколаївні, мабуть, ще доведеться: на столі ще залишився великий стос газет.
