Воскреслі сторінки нашої славної православної історії
22 березня 1876 року в Петербурзькому соборі Петра й Павла відспівували ченця Якова, труна з тілом якого простояла тут всю ніч (привілей, якого удостоювалися тільки члени царської родини й деякі громадяни Росії, які особливо відзначилися за життя). Хто ж ця людина, відзначена царськими почестями при його похованні? Чернець Яків (у миру Іван Олексійович Кривцов) – засновник Тамурської обителі й Покрово-Богородичного братства в селі Введенці, яке розкинулося десь на півшляху від Одеси до Ізмаїла. Залишившись в 35 років сліпим, він любив повторювати, що «Бог дав людині очі й вуха для розкоші, а бачити й чути вона повинна серцем, тому що в ньому звучить голос Божий». Все його життя є підтвердженням того, що Іван Олексійович не тільки чув голос Бога у своєму серці, але й жив за його заповідями. Практично витлумачуючи слова Ісуса Христа, що «немає вищого за ту любов, якщо хто покладе душу свою за друзів своїх», цей простий російський селянин у 1847 році створює соціальний заклад для скривджених долею людей: інвалідів, сиріт, самотніх старих. В одній із трьох книжок, надрукованих в 1876 році в столиці Російської імперії за підсумками роботи спеціальної комісії Священного Синоду, що вивчала Введенський феномен, сказано, що Тамурська обитель на 1874 рік була вже цілим містечком, яке складалося із сорока келій, двох церков, трапезної, чоловічої й жіночої лікарні, аптеки, лазні, братської школи, притулку для богомольців, готелю тощо. («Чудовий сліпець Іоанн Олексійович Кривцов і заснований ним богоугодний заклад». Санкт-Петербург,1876, стор. 48-49»).
Потім будується і в 1910 році освячується один із найбільших і найгарніших сільських храмів – Свято-Введенська церква. «Не можемо змовчати особливо про те, – вказується в книжці «Чудовий сліпець», – скільки нещасних, стражденних невиліковними недугами, одержали чудесне зцілення або полегшення у своїх стражданнях від молитов перед чудотворним ликом Божої Матері» (стор. 59-60). Народний потік прочан ширився й набирав сили з кожним роком. Вже до початку роботи комісії Синоду він досягав 20-30 тисяч людей на рік. Введенка перетворюється в духовну столицю всієї Бессарабії. Її називали через ту роль, яку вона відігравала в православному світі цього краю «другим Києвом». Але...
У 1946 році в нашому селі припинила своє існування Тамурська обитель і всі її соціальні служби. Потім були зруйновані й церкви: цвинтарна Всіх святих і зимова Покровська. Не здійнялася рука тільки на Свято-Введенський храм – православну перлину півдня України. І життя у Введенці зайшло в глухий кут. Тому в 2007 році на сходці села введенці визнали, що виходу з тупика, який утворився, немає. Але тоді залишається вхід, повернувшись через який ми знову можемо потрапити на той єдино успішний шлях розвитку, яким ішли наші предки під керівництвом духовно видючого сліпця Кривцова.
Відновлення святинь і духовне відродження села – ось що буде свідчити про наше бажання йти шляхом ченця Якова. 4 грудня 2010 року виповнюється 100 років від дня освячення Свято-Введенського храму. У рамках підготовки до цієї події ми вирішили відновити церкви Всіх святих і Покровську, Будинок милосердя й трапезну Тамурської обителі, привести в належний вигляд землянку, де творили подвиг самоти брати Кривцови, а також просити обласну раду виділити кошти на капітальний ремонт пам'ятки містобудування й архітектури, яким є наш Свято-Введенський храм. Для більш цілеспрямованої й ефективної роботи було створено Введенський благодійний фонд «Благовіст», на рахунок якого за минулий рік надійшло понад двохсот тисяч гривень із України, Росії й Молдови. Ця цифра говорить сама за себе: люди прагнуть до духовного пробудження й очищення і дозріли для серйозних справ. Тепер фонд зобов'язаний наповнити їхнє земне існування таким змістом, яким його розумів Василь Великий: життя на землі – це іспит на звання людини, підготовленої й гідної жити після смерті в раю.
Торік ми вже відновили церкву Всіх святих і повністю облаштували її підвальне приміщення (усипальницю), де 4 грудня під керівництвом архімандрита о. Віктора (Бикова) були урочисто встановлені останки нашого подвижника ченця Якова (І.А. Кривцова) у мармуровій гробниці для всенародного поклоніння. Величезні маси прочан, які побажали взяти участь у цій важливій події, не могли поміститися у Свято-Введенському храмі і на прицерковній площі. Для всіх бажаючих у подальшому відвідати церкву Всіх святих і поклонитися останкам праведника, із приводу якого керівництвом нашої єпархії ухвалено рішення просити Святійший Синод про його канонізацію (причислення до лику святих), ми повідомляємо: двері нашої святині завжди відкриті. Треба тільки попередньо зв’язатися зі старостою приходу Чеботаєвою Марією Савеліївною за телефоном: 80678495502.
Цей рік ми бачимо таким же напруженими й насиченим багатьма важливими подіями, як і минулий. Але нас радує й обнадіює та обставина, що ми завжди знаходимо розуміння, моральну підтримку й конкретну матеріальну допомогу з боку керівництва області (Скорика Миколи Леонідовича), єпархії (митрополита Одеського та Ізмаїльського Агафангела), району (Бочевар Костянтин Іванович). Це дозволяє фонду планувати свою роботу з перспективою й впевненістю в позитивному остаточному результаті. Адже саме стосовно розв’язання соціально-духовних проблем визначається зрілість і духовність наших державних людей і всього народу в цілому. Завдяки вже наданій конкретній допомозі Миколи Леонідовича Скорика ми, можливо, уже до кінця цього року зможемо прийняти перших православних пожильців у Дім милосердя, який повинен стати першим житловим корпусом відроджуваної Тамурської обителі. Освячена богоугодними справами наших предків введенська земля, відкриті двері відновлюваних церков, богослужіння й сповіді, розмірене життя вдалині від сучасного шуму й гамору дадуть можливість їм знайти спокій і райське умиротворення ще при житті.
Ми також дуже сподіваємося, що архієрейська служба, на яку ми розраховуємо у день сторіччя Свято-Введенської церкви, буде проходити в капітально відремонтованому храмі.
Тому що, як писав класик російської літератури Микола Некрасов:
Не может сын глядеть
спокойно
На горе матери родной.
Не будет гражданин достойный
К отчизне холоден душой.
