(Закінчення. Початок на 6-й стор.)
Ще більш гнітючою була фінансова картина. Держбюджет забезпечував суди грошима на 59,7 відсотка від потреби, загальне недофінансування на початок 2007 року становило 87,4 мільйона гривень. Не дати грошей – це був найдавніший, найвірніший і найулюбленіший спосіб виконавчої влади притиснути суд «до нігтя», інструмент підкорення, надійніший за який ще нічого не придумали. За роки незалежності України ніхто, здавалося, і не помишляв про те, що суди потрібно будувати, ремонтувати, обігрівати, забезпечувати канцелярським приладдям, суддям потрібно платити гідну зарплату й надавати житло. Рядок у бюджеті, відданий на відкуп Кабміну, автоматично перетворював «третю владу» лише на придаток виконавчої.
Хто внесе
в парламент
законопроекти,
розроблені у ВС?
По суті, способів боротися з цією купою проблем у Верховного суду було лише два. Перший – особистий авторитет голови: зустрічаючись з першими особами держави і народними депутатами, він міг переконувати їх у необхідності впорядкувати діяльність судових органів. Крім того, у ВС у 2006-2007 роках різко активізувалося правове управління, перетворившись на якесь науково-консультативне бюро, що всерйоз зайнялося розробкою необхідних для Феміди законопроектів (тому що ніхто інший цим займатися не поспішав).
За рік роботи судді й фахівці ВС видали «на-гора» понад два десятки докладних законодавчих пропозицій. Деякі з них – наприклад, про те, щоб у суді розглядали тільки ті «автомобільні» справи, в яких ідеться про чималі порушення, що тягнуть за собою позбавлення прав водія, – Верховній Раді варто було б прийняти негайно. Однак хто ж їх внесе?
Для Верховного суду це воістину сакраментальне питання. Звучить майже смішно, але пошуком інстанції, яка б мала таку владу, ВС займається й удень, й уночі: пише листи Президентові, главам парламентських комітетів, переконуючи щось внести, а щось відхилити. Не можна сказати, щоб це листування спричиняло в адресатів великий інтерес. Після бурхливої аргументації з боку ВС Віктор Ющенко, приміром, погодився внести від свого імені в парламент лише одну пропозицію – про врегулювання автомобільних спорів. Утім, самого врегулювання так і не вийшло: президентські юристи й цю невелику, але дуже потрібну реформу втопили у власному окремому законопроекті, до якого в депутатів так і не дійшли руки.
Бажаючих допомогти судовій владі впоратися з проблемами було до образливого мало. Натомість відтоді, як за ці проблеми взявся Василь Онопенко, у країні з’явилися безліч юридично підкованих громадян, які жадають виступити в ролі радикальних реформаторів судової системи, що склалася.
Це – іронічно сказано. Тому що замість того, щоб допомогти Феміді стати на ноги, відчистити забруднений одяг і спрямувати сліпу даму на шлях істинний, ці юристи зажадали її, умовно кажучи, «європеїзувати». Наприклад, у довісок до одного Верховного суду створити ще чотири. Вищих. Із курсу шкільної історії ми знаємо, що будь-яке дроблення зменшує силу держави. Київська Русь була розтягнена на дрібні князівства й загинула під ударами монголо-татар. Звісно, що й судова система, роздроблена на безліч «вищих» інстанцій, стає набагато легшим об’єктом здобичі в разі набігу того або того олігархічного клану – по суті, кожний олігарх зможе вибрати собі суд на свій смак, де домовлятися буде приємніше.
Свіжа ідея «реформаторів» – відібрати у Верховного суду право касації господарських спорів. Ну щоб будь-яка справа на зразок приватизації «Криворіжсталі» або додаткової емісії «Дніпроенерго» остаточний вердикт отримувала у Вищому господарському суді, не доходячи до Верховного, котрий дуже любить постанови Вищого скасовувати (майже сенсаційна цифра: скасовується до 88 відсотків рішень від загальної кількості розглянутих).
Усі ці інтриги з приводу реформування відбувалися на тлі тиску, що не припиняється, на судову владу, який виражався в гучних заявах політиків, телефонних дзвінках, підступних законопроектах, проплачених натяках у пресі про те, за які гріхи Василя Онопенка можна зняти з посади, а діяльність Верховного суду – гарненько перевірити. Психологічний шантаж досяг свого апогею навесні 2007 року, коли Президент розпустив Верховну Раду. У цей час і «третій владі» довелось зробити доленосний вибір.
Весняні політичні атаки
До весни 2007 року і «помаранчеві», і «біло-блакитні» політики утримувалися від публічних випадів на адресу ВС і суддів загалом. Однак коли в повітрі запахло чи то виборами, чи то референдумом, цю награну стриманість як вітром здуло. Біля Конституційного суду народні депутати кидалися в буквальному сенсі в рукопашний бій один з одним. Потім протиборчі сторони, прагнучи добути у свій актив такі козирі, як судові рішення, атакували районні суди.
Пристрасті розгорілися навколо вердиктів Мукачівського суду (заборонив главі парламенту Морозу підписувати закон про Кабінет Міністрів) і Кам’янобродського (зупинив укази Президента про звільнення Станік і Пшеничного). На суддів обрушився шквал телефонних дзвінків, в яких висловлювалися погрози, погано завуальовані під «прохання». Народні депутати писали суддям листи, прямо втручаючись у розгляд конкретних справ.
Верховна Рада без особливого розгляду звільнила з посади вищезгаданого суддю Мукачівського суду. Потім депутати від Партії регіонів заблокували своїми автомобілями Апеляційний суд Києва, увірвалися в приймальню голови суду Анатолія Денисова, щоб витребувати матеріали справи, до якої прямого відношення не мали (йшлося про анулювання Київським судом рішення Солом’янського райсуду столиці, котрий зупинив указ Президента про звільнення Святослава Піскуна з посади Генпрокурора).
Депутати говорили з головою на таких збуджених тонах, що він був змушений викликати судову міліцію. Однак будинок суду ще декілька годин залишався заблокованим. У парламенті на той час уже був зареєстрований законопроект про звільнення Денисова – «за порушення присяги» і «розвал роботи». Депутати називали такі акції «захистом судів». Анатолій Денисов в інтерв’ю обурився: «Про який захист ідеться?.. Це грубе втручання в роботу суду. Вони сьогодні зірвали розгляд справ, весь колектив переколотили. Це триває не перший день, приходять і починають качати права, користуючись депутатською недоторканністю і, відповідно, знаючи, що їх не можна насильно вивести».
30 травня Верховна Рада звільнила суддю Печерського райсуду Києва Світлану Волкову, вся провина якої полягала в тому, що вона зупинила постанову парламенту про тимчасовий дозвіл Вищій раді юстиції призначати і звільняти голів і заступників голів судів. Пані Волкова прийняла таке рішення для забезпечення позову, котрий надійшов у суд і мав всі шанси бути задоволеним. Розправа з нею була такою грубою, показовою і блискавичною, що політичний підтекст справи приховати було неможливо.
«Незалежність судової влади, її рівність з виконавчою і законодавчою – невід’ємна ознака правової держави...»
Інтрига полягала в тому, що в середині травня 2007 року Конституційний суд відмовив Президентові у праві призначати суддів. Верховна Рада повинна була законодавчо врегулювати нову процедуру призначення, однак у депутатів у запалі боротьби з президентським указом на це не було часу, і вони вирішили (без будь-яких на те конституційних та інших підстав) віддати це немаловажне право... Вищій раді юстиції (ВРЮ).
У цій структурі на той час чарівним чином поновився Віктор Медведчук. Уважалося, що він має величезний вплив на голову ВРЮ Лідію Ізовитову. Експерти гадали, що Віктор Володимирович після постанови Верховної Ради досить близький до того, щоб воскреснути з політичного попелу й, не маючи ніяких офіційних регалій, впливати і на суддівський корпус.
Судова система опинилася мало не в колапсі. Олександр Мороз, який давно вважався союзником Медведчука й нещодавно став прихильником Віктора Януковича, висунув пропозицію провести парламентські слухання про «третю владу» – швидше за все, щоб цю «третю владу» привселюдно висікти й підкорити. Головну атаку планували вчинити на ВС, що залишався в державі відносним острівцем законності (Конституційний суд, Генеральна прокуратура та ВРЮ були на той час повністю дискредитовані).
Загалом, наступ був таким масованим, що судді вирішили не мовчати. Головну роль у їхньому протесті відіграла Рада суддів України – конституційний орган суддівського самоврядування, очолюваний Петром Пилипчуком. Президія ВС і президія Ради суддів України (РСУ) під час спільного засідання ухвалили: у парламентських слуханнях не брати участь, роз’яснення із приводу незалежності судів розробити, стан правосуддя в Україні розцінити як катастрофічний («втручання у здійснення правосуддя і тиск на суддів останнім часом набули системного і відвертого характеру, очевидними є спроби свідомого і цілеспрямованого руйнування судової системи, політизації судів, прагнення перетворити суд на орган виконання політичних, корпоративних і особистих замовлень»).
13 червня 2007 року Пленум Верховного суду проголосував за історичну постанову з гучною назвою – «Про незалежність судової влади». Її незалежність, рівність із законодавчою й виконавчою владою, йшлося в документі, – «невід’ємні ознаки правової держави». Пленум дав докладні (з 22 пунктів) роз’яснення з приводу того, що варто розцінювати як стороннє втручання в роботу судів і як на це втручання варто реагувати. Значення цього документа складно переоцінити: мало того, що такі заяви дотепер не приймалися, це ще й означало, що судова влада організовується, усвідомлює й оформляє свої принципи, зводить їх в єдину систему – одне слово, без бою не здасться.
За два тижні, на надзвичайному з’їзді суддів, було ухвалено рішення про те, що здійснювати призначення на адміністративні посади в судах буде РСУ. Цей крок пояснювався як тимчасовий – до того часу, поки питання не буде врегульовано парламентом, однак юридична і навіть конституційна опора під ним була досить фундаментальна. Принаймні заперечувати цей фундамент не взялася жодна інша зацікавлена сторона.
Ініціативу перехопили судді, і політики це чудово розуміли. Позбавлені можливості заперечувати по суті, тобто юридично, вони спробували інтригувати: у Верховній Раді був написаний законопроект про те, щоб надати Вищій раді юстиції право вносити до ВС прохання на звільнення голови цього органу за «дисциплінарні порушення». Цей старий і сумнівний «партизанський шлях» – підкласти міну під крісло неугодного – намагалися розробляти в подробицях: копирсалися в біографії Голови ВС, детально вивчали процедуру його обрання й те, що їй передувало, потім надавали всьому цьому документальної форми... За такими інтригами було дуже мало розуміння того, що не тільки в Голові ВС справа, що «третя влада» вже усвідомила себе такою і що довше функціонуватиме з цим усвідомленням, то важче буде знову її підкорити.
...За 85 років Верховний суд пройшов довгий шлях: від принципу «революційної совісті» – до принципу незаангажованості судді й рівності сторін у процесі. Від страху – до постанови про незалежність. Від служниці для найбрудніших робіт – до спроби стати «третьою владою». Хтось, можливо, скаже, що шлях цей був занадто довгий. Можливо. Але, з другого боку, немає підстав думати, що судова система рухалася у своєму реформуванні повільніше, ніж інші державні органи й навіть усе наше суспільство.
Нині швидкість руху збільшилася: все-таки ми тепер Європа. Класове суспільство, що формується в Україні, має всі підстави стати і правовим, і цивільним. Таким, в якому люди добре розуміють: без незалежного правосуддя не буває балансу влади, а справедливість – це такий же потрібний продукт, як і хліб.
