...Що за професія – літературний редактор? Вникай у чужі рукописи, виправляй стиль, а заодно й орфографію з пунктуацією, шукай неузгодженості, переконуй автора, щоб «дотяг» сюжет, звів значеннєві кінці з кінцями, переписав діалоги тощо. У результаті прізвище письменника красується на обкладинці, а прізвище редактора ледве відшукаєш. Коротко кажучи, невдячна робота. Жодної творчості.
Ризикнула я "підбити" ветерана редакторської справи Людмилу Борисівну П’ятницьку такою зневажливою тирадою. Цікаво, як відреагує? Точно – пройняло її:
– Та як можна говорити, що редакторська робота – нетворча? Будь-який дописувач знає, що його твору потрібний доброзичливий, але об'єктивний погляд іншої людини. То ж допомогти авторові, щоб його твір став кращим і побачив світ, – справа дуже навіть творча. І дуже відповідальна.
За 15 років роботи у видавництві "Маяк" П’ятницька відредагувала понад п'ятсот книжок одеських та миколаївських літераторів. Серед них – прозаїки Юрій Трусов, Юрій Усиченко, Олександр Батров, Іван Гайдаєнко, поети Віктор Бершадський, Ігор Невєров, Володимир Домрін, Іван Рядченко, Олександр Уваров, Дмитро Сергієвич, прозаїк та журналіст Володимир Лясковський. Усіх не перелічити. У 1983 році Одеська організація Спілки письменників провела письмове опитування: хто є кращим редактором останніх десятиріч? Більшість письменників назвала прізвища редакторів республіканського видавництва "Маяк" Л. П’ятницької та В. Гетьмана.
Батько Людмили був відомим ученим та педагогом у сфері фізики й хотів бачити у доньці своє продовження. Але вона вступила на філфак Горьківського університету. Першою любов'ю став Пушкін. Вона перечитувала праці пушкіністів, шукала в архівах, глибоко вивчала епоху. Виступи Людмили на студентських конференціях були помічені. А вона раптом зробила "віраж": відкрила для себе Лермонтова. До аспірантури вступила за порадою самого Іраклія Андроннікова. Але із захистом не склалося. Батька запросили завідувати кафедрою в Одеському інженерно-будівельному інституті, раптово наскочило заміжжя... Коротко кажучи, опинилася Людмила Борисівна наприкінці 50-х років у місті біля моря.
У видавництві "Маяк" письменники із сумнівом подивилися на дівчину з кісками – нового редактора російської художньої літератури. Були навіть перевірки: один із авторів до рукопису своїх віршів вклав вірші Пастернака та інших відомих поетів. Людмила відокремила "зерно від полови". Чутка миттю рознеслася у письменницькому середовищі, й відносини стали іншими. А почала вона з того, що просиджувала у бібліотеках, вивчаючи творчість усіх одеських письменників. Тепер редактор знала улюблені теми та жанри кожного, його стиль. Наскільки легше стало працювати із авторами! Ще один показник її професіоналізму взагалі унікальний: Людмила Борисівна неодмінно намагалася побувати там, де відбувається дія роману, який зараз у роботі. Наприклад, готуючи книжку Галини Марцишек "Мы на своей земле", вона із декількома колишніми партизанами спускалася до катакомб. Бувала в колгоспах, у шахтах.
А із літераторами-початківцями у П’ятницької йшла робота, швидше схожа на їхнє навчання. Приклад – книжка, яка вийшла у 1970 році, "Штык и роза". Автор, Тихомир Ачимович, воював у загоні югославських партизанів. Матеріал виявився дуже цікавим, але автор погано володів російською мовою. Людмила Борисівна взялася допомогти. По суті, довелося разом переписати майже весь текст. Книжка вийшла у світ.
П’ятницька не вважала своїм єдиним завданням підготувати рукопис. Вона "пробивала" книжки. Це зараз у автора одна проблема – дістати гроші на видання. А над письменниками старшого покоління висів дамоклів меч оцінок партійних функціонерів. П’ятницька не відступала перед жодною інстанцією. І домагалася, щоб позиція автора збереглася.
Яскравий епізод своєї діяльності Людмила Борисівна пов'язує із виданням в Одесі повісті Костянтина Паустовського "Время больших ожиданий". Вона вийшла в світ у 1960 році в Москві, але за духом це "найодеськіша" його книжка. У керівництва "Маяка" виникла ідея перевидати повість тут. Однак Костянтин Георгійович відмовився дати дозвіл. Тоді до Москви відрядили Людмилу Борисівну, знаючи її наполегливість та вміння переконувати. Їхня зустріч тривала близько години, хоча кожна хвилина здавалася Людмилі Борисівні вічністю. Які ж слова знайшла вона, щоб переконати письменника?
– Напевне, знову допоміг мій характер, – з посмішкою згадує вона. – Я вказала йому на неточності у повісті, які виникли тому, що він забув Одесу, наприклад, які квіти ростуть на приморських схилах і коли зацвітає акація. Паустовський подякував мені й, на моє щастя, погодився.
Робота розсунула духовний обрій П’ятницької, подарувала друзів, зустрічі із талановитими людьми. І з чоловіком вони виявилися спорідненими натурами. Олександр Сергійович Шашков був кореспондентом газети "Защитник Родины", потім "Моряка". Підростав син Микола – спокійно одержуючи "п'ятірки". З трьох років ходив із батьками до оперного театру, обожнював музику.
Любителям літератури знайоме ім'я Миколи Шашкова. Видано (посмертно) збірку його новел "Что рассказал мне старый патефон". Понад двадцять років тому серцевий напад підкосив двадцятисемирічного чоловіка – високого, міцного, спортивного. Після закінчення "політеху" він працював в Одеській обсерваторії, але покликанням його була література. Через кілька років мати виявила поклади рукописів, неабияких малюнків сина, листів, щоденників. Його єдина збірка дотепер знаходить читачів.
Людмила П’ятницька живе самотою. Ходити не може. Але інтерес до життя, до літераторів та літератури в неї не згас. Вона слухає радіо, їй купують газети. І очі її так само горять, і голос дзвінкий. Вона не любить згадувати про свої звання та нагороди. А їх чимало. Людмила Борисівна – член Національної спілки журналістів. Нагороджена медаллю "За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні", яку за роботу в госпіталях одержала в один день із атестатом зрілості. Має Почесну грамоту Міністерства культури СРСР за редакторську роботу, грамоти за допомогу народним кореспондентам, за популяризацію творчої спадщини Паустовського.
Багато корисного та доброго зробила Людмила Борисівна П’ятницька для нашої культури. А що зробили ми? Живе ветеран війни та праці у комуналці, в кімнатці із вигородженими в ній "зручностями", без холодильника, без телевізора. Оптимізму Людмилі Борисівні не позичати, але лише завдяки її стійкості.
