22 березня наша газета передрукувала з «Голосу України» статтю Оксани Михайленко «Менеджер для Феміди», у якій розглядалися різні аспекти сучасної історії Верховного суду України, який відзначив у березні цього року своє 85-річчя. Сьогодні ми пропонуємо вам розмову з головою Апеляційного суду Одеської області А.В. ЛУНЯЧЕНКОМ. Вона продовжує тему ролі правосуддя у сучасному суспільстві.
– Анатолію Васильовичу, сьогодні лише ледачий не критикує систему правосуддя. У ній як у дзеркалі відображаються процеси, що відбуваються в суспільстві, у взаєминах між людьми. Зміниться суспільство, зміниться й система правосуддя...
– Тема правосуддя завжди була дуже гострою, тому що суд покликаний розв’язати будь-який конфлікт у суспільстві – від громадсько-правового до кримінально-правового. І це відбувається на очах у всіх громадян. Жодна гілка влади там не відкрита. І, розв’язуючи будь-який конфлікт, суд завжди дає привід для міркувань про правомірність ухваленого ним рішення і привід для незадоволення цим рішенням. Як мінімум, одна сторона завжди буде незадоволеною. А людська психологія створена так, що незадоволений кричить голосніше.
Сьогодні запитання треба ставити чітко: чи є в нас правосуддя взагалі? За великим рахунком, правосуддя в його справжньому розумінні ще немає. Немає як системи об’єктивних, стійких закономірностей, яка б раз і назавжди забезпечувала реалізацію принципів верховенства права.
– А що ж у нас є?
– Є робота судів. Але вона багато в чому залежить від того, хто суддя, хто голова суду, як організована робота. Тобто система базується не на об’єктивних закономірностях, а на вольовому відношенні працюючих у ній людей.
Виходячи з реалій, можна говорити про хаос, що панує в нашому суспільстві. Як логічно відзначив політолог Ігор Коваль, країна переживає глибоку системну кризу, виходити з якої необхідно системно. Поки що говорити про системний підхід у розв’язанні проблем, що нагромадилися, не доводиться. А сподіватися, що система правосуддя самостійно допоможе суспільству цю кризу подолати в умовах, коли порушують всі і все, попросту наївно, та й шкідливо. Але в одному хочу доповнити Ігоря Коваля з висоти свого становища і того, що бачиться. Це не просто криза, це щось більше.
– Але починати, проте, з чогось треба. З чого?
– Потрібні розум, воля, сміливість і особистості, які мають ці риси. Безперечно те, що судді не є найбільш корумпованою структурою, як це підноситься суспільству. Насамперед тому, що існує право на оскарження рішень судів, ревізія з боку вищих судів, колегіальність ухвалення рішень, відкритість і гласність. Спробуйте піти до правоохоронного органу і в інтересах громадськості проконтролювати роботу слідчого! Гадаю, що, почувши відповідь на своє прохання, вам довго не захочеться туди звертатися. А як сприймати те, що практично одна третина населення нашої країни звертається до суду або бере участь у судових розглядах і лише близько 5% рішень ними оскаржуються. Що це – довіра чи недовіра?
У нас же дійшло до абструкції судів. А як можна погодитися із ствердженнями про те, що суди загрожують національній безпеці, заважають боротися зі злочинністю, як і з закликами не виконувати рішення судів? Ні до чого, крім до ще більшого хаосу, це не призведе.
Адже у нас часто забувають читати Конституцію України, зокрема, статтю тридцять четверту, яка є в Конституціях багатьох країн. Там говориться, що держава іноді, у певних випадках, має право навіть обмежувати свободу слова, поглядів і переконань в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності, підтримки громадського порядку або в інтересах забезпечення авторитету і неупередженості правосуддя. У нас же, по суті, відбувається протилежне тому, що записано у Конституції.
– Анатолію Васильовичу, у нинішніх умовах чи така велика роль Голови Верховного суду України?
– Не можна забувати: наука управління – одна з найважливіших і найскладніших. Вона передбачає, як побудувати процес правосуддя, щоб він відповідав принципам верховенства права і законності.
Зовсім нещодавно в «Голосі України» публікувалися матеріали, де стверджувалося, що у Голови Верховного суду занадто багато повноважень. Мовляв, настав час урізати їх. Справжнє знущання це над істиною. Та цих повноважень насправді немає ані в Голови Верховного суду, ані у голів Апеляційних судів! Через це й виникає чимало проблем у вітчизняній системі правосуддя. Якби не здоровий консерватизм у роботі керівників, не їхній ентузіазм, система правосуддя б уже давно розвалилася. А суди, проте, далі працюють і виконують свою місію краще, ніж інші чиновники.
Наведу приклад безправ’я суддів, які обіймають адміністративні посади. Голова Апеляційного суду, якщо він не є членом Ради суддів України, не має права навіть порушити питання про притягнення судді до дисциплінарної відповідальності. Хіба це нормально? І доти, поки ситуація не зміниться, сподіватися на одужання системи правосуддя не доводиться. Працездатність судів багато в чому тримається на авторитеті перших керівників і інерції системи правосуддя в доброму розумінні цього слова.
Згадайте події початку минулого року. Тоді, у травні, Конституційний суд ухвалив рішення щодо неконституційності частини п’ятої статті двадцятої Закону України «Про судоустрій» (Президент не має права призначати на адміністративні посади). Політики мали намір негайно цим скористатися. Існувала реальна загроза призначення на посади голів судів слухняних людей. Були складені списки неугодних і бажаних, готових служити тій чи іншій політичній силі. Лише надзвичайна згуртованість суддів не дозволила цьому відбутися. Рада суддів, яка зібралася за лічені години, зуміла запобігти спробі узурпації судової гілки влади в Україні. Велика в цьому роль і Голови Верховного суду Василя Онопенка. Будь на його місці хтось інший, міг би й спасувати. А ця людина вистояла до кінця. Її, на мій погляд, даремно звинувачують у приналежності до певної політичної сили. Я пам’ятаю, як більшістю голосів суддів Верховного суду України його обрали Головою Верховного суду. Пам’ятаю, як його вітали представники різних політичних сил і намагалися швиденько проштовхнути свої справи. У них нічого не вийшло. Погодьтеся, за нинішніх обставин треба мати сміливість, щоб із самого початку позиціювати себе як незалежну людину. Час показав, що і Василь Онопенко, і судді мали рацію. І, до речі, про особистості у суддівській сфері.
Нещодавно виповнилося 80 років моєму попередникові і вчителеві Івану Кириловичу Соколенку. Багато суддів знають, як мудро він вникав у тонкості справи, як докопувався до істини і як передавав ці свої якості суддям. Ось на таких людей потрібно рівнятися.
– Багато суперечок іде з приводу спроби внести зміни до Господарського процесуального кодексу України і передбачити неможливість перегляду Верховним судом України рішень Вищого господарського суду. Ваша думка із цього приводу?
– Важко повірити в те, що в ХХІ столітті в країні готувався справжній переворот у правовій системі. Так, йшлося про зміни до Господарського процесуального кодексу. Вони передбачали позбавлення Верховного суду права ревізувати, відповідно до касаційних скарг, рішення Вищого господарського суду. А за статистикою, понад половину рішень Вищого господарського суду, які оскаржуються Верховним судом України, скасовуються. Не вистачило всього трьох голосів, щоб ідею внесення змін було ухвалено. І ніхто не забив тривогу із приводу того, що могло відбутися! Ось ще одне підтвердження дуже глибокої кризи, у якій ми перебуваємо.
– Чи потрібно сьогодні ухвалювати зміни до Конституції?
– Для стислості наведу висловлення ще одного свого вчителя Марка Орзіха. Він сказав, що Конституція, яку ми збираємося переглядати, жодного дня не була чинною. Спочатку потрібно навчитися її сумліно виконувати, а потім вже щось змінювати.
Так, у Конституції є недоліки. Але ж у новій її редакції до дев’яноста відсотків положень залишаться незмінними. Необхідно зрозуміти одне: стабільність Конституції, обов’язковість виконання її вимог – це порядок і стабільність життя суспільства і конкретної людини.
