Вийшовши на двір і поглянувши на квітник, Раїса Михайлівна посміхнулася: на її улюблені троянди впало перше проміннячко сонця, і крапельки роси заблищали, як справжні діаманти. Яка краса і яке багатство! Квітник – гордість і втіха Раїси Михайлівни Українець. Все життя її руки замішували бетон, хоча мріяла саджати квіти. Здійснилося лише, коли вийшла на заслужений відпочинок. Але ось вже про кого не скажеш, що весь її життєвий шлях був вистелений трояндами…
Втім, як і у всіх, кому нині присвоєно статус «Діти війни».
А почала свою трудову діяльність Раїса Михайлівна у післявоєнній Білорусі в районній газеті з посади коректора, куди її взяли за добре знання мови. Далі працювала в Ленінграді на славетному заводі імені Кірова, продовжувала трудитися в Донбасі на судноремонтному заводі. А незабаром доля назавжди пов’язала її з людиною, для якої кермо, автомобіль, дорога стали сенсом усього її життя.
Михайло Васильович Українець, родом із бессарабського села Струмок, здавалося, і народився разом з кермом автомобіля. Забравши дружину у рідний край, багато років трудився в автоколоні і був на доброму рахунку. Йому доручали важкі далекі рейси. А Раїса Михайлівна, опинившись на півдні і змінивши професію, потрапила на «будівництво століття» – Дунай-Дністровську зрошувальну систему. Багато каналів їй довелося забетонувати. Але свою важку працю дівчата з її бригади БМУ-18 робили легко і з піснею.
По праці була й слава. У Раїси Михайлівни багато нагород. Лише тепер, коли вона дивиться на них, не відчуває колишнього почуття гордості. Адже все, що створили її руки, сьогодні нікому не потрібно. Підприємство ПМК-18 розвалилося. Дунай-Дністровську систему, яка розрахована на полив із опрісненого озера Сасик, визнано помилкою століття. Бідне озеро опріснити не вдалося, а родючість тисячі гектарів землі, які щедро поливалися солонуватою водою, втрачено. Багато зусиль знадобилося, щоб привести цю землю до ладу. Немає більше і автопідприємства, на якому трудився чоловік.
Втіха пенсіонерів – онуки і правнуки. У родині Українців дітей двоє. Донька – логопед, син – електрик і газозварник вищої категорії. Їхні діти – теж гідні люди. Правнучка – навчається у школі, відмінниця, а правнукові – два місяці від народження. Зате у Раїси Михайлівни нині солідний ювілей – 60 років. З’їдуться всі – діти і онуки, зяті і невістки. Одна з них – Лідія, мешкає в Татарбунарах. Фармацевт за освітою, вона спеціально пішла з роботи на пенсію за вислугою років, щоб допомагати Раїсі Михайлівні по господарству.
Як завжди, коли збирається разом велика родина Українців, після вечері обов’язково будуть розмови про життя, спорт: Михайло Васильович і сьогодні затятий вболівальник футболу. Потім перейдуть до політичних тем, і виникнуть суперечки. А примирить усіх Раїса Михайлівна: у неї авторитет в сім’ї незаперечний. Її життєва мудрість неодноразово дивувала і виручала членів родини у досить важких ситуаціях.
А взимку всю родину зігрівають сплетені Раїсою Михайлівною светри і костюми. Всю любов вкладає вона у ці чудові вироби, як і у все, чого торкаються її вмілі, турботливі руки.
