З вікном стареньких «жигулів» пробігають поля, засіяні соняшником, який незабаром вкриється сонячними квітками, майже стиглі пшениці, лісосмуги, що яскраво зазеленіли після дощу. Де-не-де зустрічаємо рапс та кукурудзу. Польова дорога приводить нас до одного з найвіддаленіших сіл району з поетичною назвою Квітка. Засноване воно було років сто тому. За переказами старожилів, назвали його так тому, що люди, які першими тут оселились, були дуже гарними, особливо дівчата, як квіточки, і любили квіти. З перших днів свого перебування переселенці почали прикрашати свої садиби різними, спочатку польовими, а пізніше й, так би мовити, культурними квітами.
Тож в’їжджаємо в Квітку. Знаю, що в першій хаті від поля жив колись Василь Поліщук. Можливо, тепер і не згадала б про нього, та був він скрипалем, що для сільської глибинки досить таки незвично. Та на місці гарної, доглянутої садиби застаю тільки руїни. На одній стіні, що ще вціліла, вітер махає календарним листком, по якому колись господарі простежували кожен день свого життя. Як розповів Полянецький сільський голова Володимир Денисюк, Поліщуки тут жили, доки могли самі себе обходити, а потім переїхали до дітей в Одесу.
Навпроти, в подвір’ї гавкають собаки, гелгочуть гуси. Отже, тут ще живуть люди. Погукали – ніхто не вийшов. Володимир Олександрович висловлює припущення, що господиня – Галина Федорівна, пішла до доньки, яка мешкає трохи далі. Вирушаємо до неї й ми. А по дорозі звертаємо увагу на те місце, де колись був досить таки непоганий магазин. Тепер тут лише купа глини. Поруч обійстя, точніше те, що від нього залишилось. Клава Андріївна Склярук працювала продавцем у цьому магазині. Тож сільчанам було дуже зручно, вона відпускала крам у будь-яку пору, не лише за розкладом. Немає вже ні Івана, ні Клавдії Скляруків. Також подались до дітей. А хата, осиротівши, почала розвалюватись.
Через дорогу в спеціальній сітці ціпотять курчатка. Поблизу ходить курка. На душі стає якось тепліше, адже це ознаки того, що тут теж живуть люди. І справді на гавкіт собаки з літньої кухні виходить чоловік. Та, як виявилось, він тут не живе. Юрій Миколайович Шкрабак приїхав провідати сестру та племінниць. Саме в цій садибі мешкає донька Галини Федорівни, Тетяна, з двома доньками. Їхній батько, як дізнаємось пізніше, загинув кілька років тому. Тож нині у селі живуть тільки дві дорослі жінки та двоє дівчаток. Лесю тут жартома називають президентом, бо її щоденно одну возить шкільний автобус до Полянецької школи. В сусідньому селі Глибочку, яке за півтора кілометри від Квітки, тільки початкова школа. Зате там ще є клуб, ФАП, магазин. Тобто, ще збереглась якась соціальна сфера. Найболючіше відбилось на долях жителів обох сіл банкрутство сільгосптовариств. Відсутність роботи для багатьох стало цілою трагедією. Люди, які жили тут від народження, вміли вирощувати хліб, виробляти молоко і м'ясо (до речі, тут, у Глибочку, свого часу була одна з найкращих МТФ в районі, де за рік одержували по чотири і більше тисячі кілограмів молока від кожної корови). Втративши роботу, вони змушені виїжджати в інші села чи міста в пошуках заробітку. А хати і все нажите важкою працею майно доводилось просто залишати, так як продати нікому. На сьогоднішній день у Квітці є понад десять хат, які ще придатні для життя. Ще вціліли дахи, вікна, двері, підсобні приміщення. А ще, що найголовніше, в цьому селі майже в кожному подвір’ї збереглись криниці з джерельною, дуже холодною і доброю водою. Навколо хат буяють садки, але ні доглядати їх, ні збирати плоди нікому.
Розповідаючи про все це, Юрій Шкрабак сказав.
– Шкода всього цього. Адже є місця, де люди жадні чистої питної води. А у нас все це є, тільки нікому ним користуватись. А ще я нерідко думаю про те, що бомжі живуть у каналізаційних люках, а у нас стоять пустками хати, які нікому не потрібні. А їх же будували люди, докладаючи багато сил, енергії, здоров’я, коштів.
– Я вважаю, що всі вони були героями праці, – додає Володимир Олександрович.
Та повернемось до наших останніх жительок Квітки. Виявляється Галина Федорівна разом з донькою та онуками в сусідньому Глибочку, де Тетяна Миколаївна купила будиночок, маючи намір на осінь перебратись поближче до людей. Тут ми їх і застали. Галина Федорівна з онучкою Юлею шарували кукурудзу, маленька Леся бавилась на подвір’ї. Тетяна Миколаївна щойно приїхала велосипедом із села. Втомлено опустилась на стілець. Важкі думи обступили молоду жінку. Їй належить вирішити чимало складних проблем: як переїхати в інше село; куди послати вчитись дочку, а головне – де взяти грошей на вступ та навчання. Немає роботи – немає заробітку. Єдина надія на город та підсобне господарство. Та і з нього зиску мало. Радіє тільки тому, що нині до неї в гості приїхала старша донька Яна із зятем та маленьким внучком Дениском.
Дивилась я на цю родину і думала, адже це останні мешканці колись гарного села. Ще років двадцять тому у Квітці жило понад 80 осіб. Колись був тут колгосп «Червона зірка». Ветерани війни на День Перемоги, – а це Василь Поліщук, Михайло Денисюк, Федір Гайворонський, Андрій Жуліцький, Олексій Склярук, Дем’ян Денисюк, Павло та Кефір Поліщуки, Яків Шкрабак, – одягали святкове вбрання, з бойовими нагородами і йшли на мітинг. Тепер немає тут ветеранів, немає й мітингів, не звучить більше скрипка Василя Поліщука, не гудуть бджоли, на колись досить великій пасіці.
Залишаючи Квітку, проїжджаємо мимо своєрідного острівця чагарників, який якось особливо вирізняється на тлі дозріваючих пшениць. Свою увагу звернула на нього не випадково. Саме на цьому місці було колись село Калинівка, яке занепало, а потім і зовсім зникло. Як не хочеться, щоб така доля спіткала й Квітку.
