І з цим гаслом... відійшли
Історія Повітряно-десантних (аеромобільних) військ бере свій початок з часів СРСР, 2 серпня 1930 року – тоді на навчаннях ВПС Московського військового округу було скинуто на парашутах підрозділ десантників у складі 12 чоловік. Цей експеримент дозволив військовим теоретикам побачити перспективу переваги парашутно-десантних частин, їхню можливість блискавично захоплювати найважливіші об’єкти супротивника, нападаючи у будь-якій точці з неба. «Крилата піхота», «блакитні берети» – якими тільки епітетами згодом не нагороджували гвардійців-десантників. Вони називають себе «військами дядька Васі», згадуючи свого батяню – генерала армії, Героя Радянського Союзу Василя Пилиповича Маргелова, який сформував ПДВ. Це він одягнув своїх бійців у тільники і блакитні берети, давши всім зрозуміти: його хлопці – особливі. Девіз бійців ПДВ: «Ніхто, крім нас!»
Сьогодні наш співрозмовник – генерал-майор запасу Олег Іванович БАБИЧ (на знімку). 34 роки – у ПДВ. Останні шість років командував аеромобільною дивізією «блакитних беретів», яка дислокувалася в Болграді.
Чому у 1969 році саме тут, на південно-західних кордонах СРСР, була поставлена Свирська дивізія, гвардійці якої у роки війни брали в полон добірні есесівські дивізії – «Мертва голова», «Велика Німеччина» і «1-ша поліцейська дивізія СС»?
– Перед нами стояло завдання контролювати не лише Державний кордон, але й, скажімо так, далекі кордони соціалістичного табору, – розповідає Олег Іванович. – Також стояло завдання тримати руку на пульсі балканських проблем, де постійно спалахували конфлікти. Болградська дивізія за підтримки морських піхотинців із Севастополя готова була захопити Босфорську протоку.
– Тобто, Радянський Союз сповідував наступальну тактику?
– Звичайно, оскільки лише вона результативна.
– Олеже Івановичу, немає тієї країни, і немає тих завдань, які стояли перед ПДВ. Мирній Україні Свирська дивізія у складі 7 тисяч «блакитних беретів», поставлених на крило, виявилася непотрібною.
– Коли у 1991 році відбувся розвал Союзу, ще два роки ми підкорялися напряму Москві. Сашко Лебідь був у цей час у Тирасполі, через нього ми одержували фінансування. Але якщо до цього щороку ми оновлювали озброєння, то після розвалу Союзу нам давали лише паливо і провізію. Ми бачили, що прийшли в тупик. Щоправда, у 1992 році Грачов ухвалив рішення повністю посадити Болградську дивізію у Чечні. Але Україна не дала цього зробити: коли російська транспортна авіація вилетіла за нами, її не впустили. Зрештою, ми, командний склад, сіли й написали листа Єльцину, Пашці Грачову і Морозову: якщо ви не розв’яжете проблему Болградської дивізії, ми залишаємо за собою правої піти своїм ходом в Росію. Зрозуміло, вони всі впали на передні кості. Вирішили дивізію розділити. У 1993 році ми відправили до Росії 24 ешелони спорядження і близько двадцяти літаків «ІЛ-76». Через сімейні обставини я залишився служити в Україні. Мені доручили сформувати першу аеромобільну дивізію. Командував нею до 1999 року. Потім пішло-поїхало.
– Наскільки я знаю, Ви, Олеже Івановичу, могли служити ще як мінімум п’ять років, але демонстративно пішли з армії. Чому?
– У нас в дивізії служило багато офіцерів, які були по два рази в Афганістані, брали участь в усіх спецзавданнях у 1987 – 1991 роках. Ви пам’ятаєте, що тоді відбувалося: Кавказ, Середня Азія... І ці обстріляні офіцери були звільнені відразу – протягом півроку їх усіх розігнали. Зрозуміло, що вони не влаштовували цю державу. Коли забрали і мого першого заступника, який пройшов Афган, я написав рапорт на звільнення.
– Ви хочете сказати, що в незалежній Україні з армії почали звільняти професіоналів?
– Двісті відсотків! Знаєте, за останні три роки моєї служби в Болграді у нас була тільки одна НП, коли загинув рядовий Требухов. Коли ж нашу 25-ту бригаду відправили до Дніпропетровська, там одна за другою відбувалися парашутні катастрофи. Скільки хлопців загинуло... До речі, після мене в Болграді командиром було призначено офіцера з танкової дивізії, а пішов він у прикордонні війська. Ці «специ» взагалі не розуміють, що таке нести службу між небом і землею. І на Україні це повсюдно – сватівство, кумівство, проплата грошей за посади і нагороди. Це поставлено на широку основу. Мені здається, із цього л...на ми не виліземо ще тисячу років. Ось такі думки.
– 9 травня в Москві, на Красній площі відбувався парад, і я, зізнатися, його дивилася двічі – щоб помилуватися нашою, точніше, колишньою нашою, Свирською дивізією. Цих орлів у блакитних беретах під два метри на зріст ще вчора можна було бачити на вулицях Болграда. У Росії Свирська дивізія затребувана, відпочивати бійцям не доводиться. А що українська половина?..
– Її знищили цілком, залишилися руїни. Матеріальна база, яка була тут, розкрадена хамським чином. Коли військовики пішли, доки узгоджували питання про майно, місцеві жителі рознесли все. Полігон цілком знищено, з аеродрому украдено 600 плит. Добре, що 45-ту бригаду взяли прикордонники, ще у 25-й бригаді в одній з казарм зроблено житловий будинок, – решта розграбована.
– Хто повинен був вчасно вирішити долю державного майна? Звичайно, власник – Міноборони.
– Міноборони і місцева влада. Якщо розумно підійти, можна знайти людей, які упорядкують аеродром. Більше такого аеродрому не буде. Ми самі його будували. Причому спочатку асфальтобетонний, а зверху – знову пісок, щебінка і залізобетонні плити. Пройдисвіти знають: будматеріалів там багато, продавати й продавати. Тільки плити, якщо вкрасти, 3 мільйони доларів у кишеню можна покласти. Я вважаю, що головне завдання – зберегти цей аеродром. Він так вдало розташований, що міг би обслуговувати цілий регіон – звідси можна літати в усі сторони світу, як літали раніше ми. Але наша влада безлика, займається відписками. І взагалі, коли забирали дивізію, треба було народ піднімати.
– Помилуйте, Олеже Івановичу, хто буде слухати народ?! Не дуже давно Одеська облрада прийняла звернення до Президента України, Верховної Ради і Ради нацбезпеки щодо недопущення проведення навчань «Сі Бриз-2008» на території Одеської області. І що громадськості відповів міністр оборони України Юрій Єхануров? Цитую: «Завдання депутатів регіонального рівня займатися проблемами збирання сміття, каналізації або водопостачання. Якщо ж є сверблячка щодо навчань, можна провести перевірку «бойової готовності» двірників або інших комунальних служб». Іншими словами – не совайте свого носа. Ось тобі й зв’язок між управлінням сектором безпеки і демократичними принципами, яку першим пунктом проголосила Комісія «Україна – НАТО». До речі, як Ви дивитеся на питання вступу нашої країни до Північноатлантичного альянсу?
– Дурість величезна! У Конституції записано, що ми – позаблокова держава. Що нам дасть НАТО? Розвалить військово-промисловий комплекс, мільйони робочих місць буде втрачено. Де ступив натовський чобіт, там користі ніколи не буде. До Іраку влізли, до Косова, Югославії... Де вони – усюди проблеми. Ми, слов’яни, завжди захищали Європу від усіх і всього – від Наполеона, від гітлерівського фашизму, а зараз тут буде розпоряджатися НАТО? Взагалі, стільки маразму. Наприклад, бандерівців роблять героями... Мій батько визволяв Україну, мама під Одесою була тяжко поранена – обидва воювали в Кубанському кавалерійському козачому корпусі. Дядько мій теж воював, зараз йому 86 років. Телефонує і обурюється: «Бандерівці були страшніші за німців!» Сьогодні перевертають історію, як заманеться. Хто вони, нові ідеологи? Чиї гроші відпрацьовують?.. Дожили: від Дунаю до Дністра жодного військовика немає. Але ж Бессарабія – це такий край, який завжди мав тенденції хитань у той чи інший бік. Тут кожен другий українець має румунське громадянство...
– Можливо, не кожен другий, але іноді літають листівки сепаратистського характеру, із закликами, наприклад, утворити незалежну Гагаузьку республіку.
– Так, у нас, як і в Албанії, є такий розділений народ як гагаузи: 100 тисяч живуть у Молдові, 50 тисяч – в Україні. Це – непросте питання. Що таке Бессарабія? Вона завжди була для Росії воротами на Балкани. Дотепер стоїть пам’ятник на тому місці, де при Миколі Першому російські війська форсували Дунай і визволяли одновірців. Балкани – регіон неспокійний, тут війни постійно йдуть. Ключ від Балкан тут, у нас, зберігається. І присутність тут військового контингенту, як стабілізуючого чинника, доцільно.
– Олеже Івановичу, у сучасному світі війни іншого характеру. Самі військовики визнають, що зникають такі поняття, як «фронт», «тил». Відбуваються бої економічні, інформаційні. Подивіться: в Україні військових дій немає, а розруха є. І хоч всю країну заполони гвардійцями ПДВ, вони не зможуть протистояти війні інтересів.
– Держава не може існувати без армії. А в Україні, я вважаю, немає армії. При цьому наділені владою із себе щось зображують – смішно!
– Як Ви, професійний військовик, дивитеся на створення армії на контрактній основі?
– Це можливо лише за наявності потужної економіки. А якщо її немає, то контрактник – бомж на вулиці. Квартири немає, соціального забезпечення немає. І як він буде служити цій Батьківщині? Армія, як я її розумію, це такий організм, у якого є свої традиції, на яких виховуються покоління.
– Олеже Івановичу, а Ваші сини служили в армії?
– Старший навчався в Бакинському військово-морському училищі, зараз працює начальником райвідділу міліції в Криму. А молодший навчається в університеті імені Мечникова, я йому сказав: «До армії – у жодному разі!» Хіба це – армія: проплатив – погони начепив.
– Невже й зірки купуються?
– Не хочу на цю тему навіть говорити! А знищити Одеський інститут Сухопутних військ? Перевести його до Львова, де, нібито, Україну більше люблять. Туди ж перевели й десантний факультет: бази немає – як навчають стрибати з парашутом? Комедія повсюдна. Все відбувається за сценарієм кінофільму «Свадьба в Малиновке»: білі йдуть – білу тюбетейку, червоні – червону. Нікому нічого не треба. Тільки щоб свої кишені були набиті.
– А мені дедалі частіше пригадується казка про Мальчиша-Кібальчиша, у якій Плохиш за бочку варення і кошик печива продає всіх. Робиться все можливе для розколу України: постійно мусуються мовне питання, питання про вступ до НАТО, населення ставлять по різні боки політичних барикад – під біло-блакитні і жовтогарячі фланги. А розкол Православної церкви?..
– Розкол в Україні, мені здається, уже стався, залишилося лише свисток дати – і всі розбіжаться у різні боки.
– І, проте, сьогодні свято – День аеромобільних військ. Працівники правоохоронних органів називають його прогнозованою НП. Тому що «блакитні берети, які прийняли на груди», – страшна сила, яка здатна знищити все на своєму шляху. Чому цю енергію, ці навички не використати з мирною метою? У Болграді є громадська організація, до якої входять понад 700 ветеранів – чому, наприклад, не створите спортивний клуб для молоді?
– З ким говорити на цю тему? Хто буде фінансувати?.. У головах людей усе змінилося.
– Ви жили під гаслами, від яких мурашки по шкірі біжать: «Ніхто, крім нас!» – «Честь і Батьківщина – вище за все!» Олеже Івановичу, що для Вас ці слова сьогодні?
– Ми із цими гаслами відійшли.
– А на «гражданці» яке у Вас кредо?
– Пам’ятаєте, фільм був такий – «Все остается людям». За таким принципом, мені здається, треба жити – пам’ятати про те, що все залишиться людям, які будуть жити після нас. Що ми їм залишимо? Невже пустелю Гобі?..
