Тодора Бояджиєва, громадянина Республіки Болгарії, професора Софійського університету, співробітника Об’єднаного інституту ядерних досліджень у Дубні, що під Москвою, доктора фізико-математичних наук привела на південь України ностальгія. Відкинувши особисті настрої і зацікавленості, його візит до нашого краю пояснюється дуже просто: Тодор Бояджиєв всією своєю душею вболівє за все болгарське, що пов’язано з його батьківщиною, де б географічно це «все» не перебувало.
А привід його приїзду до Одещини з’явився якось мимоволі: обмін інформацією між нами на веб-сайті «Однокласники». Звичайно ж, ми не однокласники і не могли ними бути ніколи, оскільки нас розділяють вікові чинники, але інтереси у нас спільні. Це і розв’язало проблеми нашого спільного інтересу щодо вивчення історії заселення Причорномор’я болгарами, які втікали від османського рабства і створили в бессарабських степах найпотужнішу у світі діаспору братнього слов’янського народу.
Професор Тодор Бояджиєв у ці літні дні побував у місті Білгороді-Дністровському, у селі Петрівці (залізнична станція Буялик), зустрівся з мешканцями с. Благоєвого, засновники якого понад два століття тому втікли до Росії від турецького ярма, де розмовляв зі своїми одноплемінниками, які заселили наші південні краї. І тому цілком пояснимий візит Тодоро Бояджиєва до редакції «Одеських вістей».
У журналістів газети було чимало запитань до нашого гостя. У нього до нас – теж. Але оскільки брав інтерв’ю наш кореспондент...
– Тодоре, перше запитання, вірніше прохання до Вас. Розкажіть, будь ласка, про себе, про те, що Вас пов’язує з Україною.
– Батьки мої вихідці з так званої Дунайської Болгарії: батько родом з Копрівштіци, мати – з Панагюріште. Це два відомих міста не лише на моїй батьківщині, але і далеко за її межами щодо участі їхніх мешканців у знаменитому Квітневому повстанні 1876 року. Брали участь в цьому волелюбному русі і мої предки. Зокрема, мій прадід Нако Начев особисто був знайомий з Василом Левським і навіть один час переховував його від поліції. А другий прадід Петко Бояджиєв був скарбником революційної організації в Копривштиці.
Через декілька поколінь – у 1947-му – у Софії з’явився на світ і я. Тут же здобув середню освіту і виїхав до Радянського Союзу, щоб далі навчатися в Києві.
Але столиця України пам’ятна для мене не лише цим. Тут я мав щастя познайомитися із чудовою людиною, талановитим вихователем і відмінним математиком, професором Віктором Семеновичем Ткалічем. Він навчив мене головному – як треба працювати. Словом, керувався настановою одного із сучасних болгарських класиків літератури, улюбленого мною Миколи Хайтова: «Одна справа хотіти, друга – могти, третя і четверта – зробити». Цьому всьому і навчав мене Віктор Семенович, який незабаром став моїм науковим керівником в аспірантурі. Приблизно через півтора року після одержання «червоного» диплома про вищу освіту я захистив кандидатську дисертацію.
Після цього – знову рідні Балкани, лекції для студентів Софійського і Шуменського університетів з курсів аналітичної механіки, вищої математики, варіаційного обчислення, лінійної алгебри. А з 1983 року мені знову пощастило повернутися до Радянського Союзу вже як співробітнику Об’єднаного інституту ядерних досліджень у Дубні (ОІЯД), що за 120 кілометрів від Москви.
– Якщо можна, трохи докладніше про це.
– ОІЯД з початку його створення і донині є найбільшим науковим центром з ядерної фізики. Але я за фахом математик, і радий, що посильно зміг бути корисним своїм колегам-фізикам. В інституті створено цілий відділ обчислювальної математики при Лабораторії обчислювальної техніки і автоматизації, штат якого становить до 40 осіб.
У цілому ж до кінця 80-х років минулого сторіччя в Дубненському інституті значилося не менш 7-9 тисяч вчених з Радянського Союзу і країн соціалістичного табору. Зараз їх набагато менше. А от «чистих» математиків практично не зменшилося, і зараз їм на зміну прийшла молодь.
Наприкінці вісімдесятих тут лише болгар було 128 осіб. Знаю це точно, оскільки був тоді головою профспілкового комітету нашого земляцтва. Зараз же ледве збереглася четверта частина від того, першого, складу. Я зміг протриматися до 1990-го, приїжджав у ранні роки демократії й розпаду СРСР у Дубну регулярно місяців на три за рік. З початку нового століття знову працюю на повну силу в інституті, а одночасно у весняний час читаю лекції в Софійському університеті.
На жаль, через дефіцит часу після захисту кандидатської, в Україні я жодного разу не був. Але завжди пам’ятав про вашу дивовижну країну, перше знайомство з якою відбулося у мене через твори Шевченка ще в часи мого школярства. Пізніше, будучи в Києві, вивчав близьку за своєю структурою з болгарською українську мову, вільно читав «Вечірній Київ»; словом, адаптувався швидко в цьому плані.
І ще. Директором Об’єднаного інституту ядерних досліджень багато років був відомий український і радянський вчений, на мій погляд, видатний математик ХХ століття Микола Миколайович Боголюбов. Його вже немає з нами, але він живий у своїх працях, у нас, його учнях.
Так, ледве не забув: моя перша наукова праця із ста опублікованих побачила світ українською мовою. І цим я пишаюся.
– Тодоре, якщо ми торкнулися цього питання, якими мовами Ви друкувалися?
– В основному, російською і англійською.
– А як же з рідною, болгарською?
– Якось не виходило. Але одну роботу назвати можу. Її тема – статистичне опрацювання дуже цікавого матеріалу про вплив різних чинників на стан діалектів гірських поселень Болгарії філолога Олени Ніколової.
– Тодоре, давайте трохи відійдемо від математики. Сьогодні і Болгарія, і Україна перебувають приблизно на одному життєвому рівні. До речі, не найвищому. Як особисто Ви оцінюєте це?
– Я не політик, я – математик. Але, нічого не коментуючи, відповім добре відомим у нас і у вас прислів’ям: «Риба починає псуватися з голови»...
– Демократизація принесла із собою багато корисного, але разом з тим ми спостерігаємо часом чимало негативних явищ. І найчастіше вони йдуть від деяких занадто вже агресивних поборників демократії. А як Ви вважаєте, чи змінилося ставлення простих болгар до росіян, українців?
– Саме на цей початковий період можна віднести час, коли маятник хитнувся у зворотній бік у вікових взаєминах наших народів, які несли один одному відкриті серця і любов. У повітрі почали витати неадекватні пропозиції, наприклад, зруйнувати пам’ятник Альоші у Пловдиві, націлилися, було, на комплекс Шипки. Здоровий глузд переміг. А як могло бути інакше? Адже лише в районі Плевена під час російсько-турецької війни 1877-1878 років загинуло понад п’ятнадцять тисяч воїнів-визволителів. Їхньою кров’ю полита вершина Шипки, земля Старої Загори, інших міст. Дуже сильне враження залишає дорога із Шипки до північної Болгарії. Там стоять суцільні пам’ятники. І все це – наша історія.
Після візитів на найвищому рівні Симеона Сакскобурготського до Росії і Володимира Путіна до Болгарії ситуація стрімко змінилася на краще. У кожному разі істотно зменшилася кількість спроб штучного відхилення у відносинах наших країн. А народ анітрішки не змінював своєї позиції до братів-слов’ян. Як і понад сто двадцять п’ять років тому, вона вагомо виражається одним словом: братушки.
Щорічно на морських прибережних курортах Болгарії можна побачити тисячі відпочивальників з Росії, України, інших країн СНД і було б нерозумно проявляти якісь політичні демарші навіть, насамперед, з економічної точки зору.
Я народився в Болгарії. Але найсвідоміші роки мого життя пов’язані з Росією і Україною, де я здобув освіту, захистив кандидатську, а потім і докторську дисертації, одержав роботу в престижному світовому науковому центрі. Напевно, і вдома я б домігся певних успіхів, але до Дубни явно б не доріс. Добре і точно оцінив таку ситуацію головний редактор вашої газети Іван Нєнов: син двох матерів.
– Понад два десятки років тому Україну постигло велике лихо: сталася аварія на Чорнобильській АЕС. Як оцінюють дубненські фахівці цю катастрофічну ситуацію?
– Я не фахівець у сфері ядерної фізики. Але численні обговорення з колегами-фізиками в Дубні і Софії цієї проблеми дозволили мені дійти висновку, що Чорнобильська катастрофа – результат непояснимих і неадекватних дій обслуговуючого персоналу станції. Дії, які спричинили аварію, досить ясно описані у доповіді, опублікованій у журналі «Ядерна фізика», якщо мені не зраджує пам’ять, листопадова книжка за 1986 рік.
– У Болгарії теж є АЕС – у Козлодуї...
– Так, але її реактори істотно відрізняються від чорнобильських. Свого часу я не менше п’яти років читав лекції в Козлодуйському коледжі, що готує фахівців нижчої і середньої ланки для цієї АЕС, зустрічався з місцевими ядерниками, радянськими фахівцями, які працювали тут. Тому і трохи знайомий із проблемою. Але пошлюся лише на думку моїх колег з кафедри ядерної фізики Софійського університету: Козлодуйська атомна – одна із найзахищеніших у світі. Побудована вона за допомогою Радянського Союзу. Дотепер там існує містечко ядерників із СРСР, готель. І донедавна у Козлодуї працювали люди із СНД.
Сьогодні чотири перші блоки на цій станції зупинені, хоча їхній ресурс ще не вироблено. Причини – звичайні для наших днів: економічні та політичні, що багато разів обговорювалися у болгарських ЗМІ. Два інші блоки – п’ятий і шостий – діють у звичайному режимі. І вироблюваної ними енергії Болгарії поки що вистачає.
Як і усюди, після розпаду соцтабору, тут теж відчувається розруха і економічний спад. Я багато разів їздив на своєму автомобілі трасою Козлодуй – Лом і, дивлячись при цьому на колись квітучі сільгосппідприємства, перетворені у руїни, мимоволі замислювався: де ж йшла недавно війна – у нас чи у сусідній Югославії?
– Тодоре, Ви далі працюєте над науковими проблемами в Росії і вдома багато років. Які роки для Вас були найцікавішими і найпродуктивнішими?
– Не хочу повторюватися, але з погляду науки – це робота в Дубні. Що стосується особистого аспекту і сприйняття світу – це 2003 – 2005 роки, коли мені вдалося відкрити для себе і для науки унікальне стародавнє Святилище в західних Родопах, недалеко від міста Гоце Делчев. Свою назву місто отримало від імені відомого болгарського революціонера з Македонії. Що це таке – одне з найбільших у Європі святилищ? На цьому місці люди тесали з каменю грубі скульптури своїх богів. Тут вони здійснювали відповідні обряди, творили молитви. На території святилища і сьогодні багато кам’яних зображень земноводних – змій, ящірок, тритонів, зустрічаються навіть крокодили. Із трьох боків культове місце оточене ріками, у давні часи дуже великими, про що свідчать збережені мости через них.
Святилище величезне. Один лише середній пагорб із трьох становить не менше кілометра в довжину і 250 метрів завширшки. Найбільші фігури стародавніх богів Святилища розташовані саме тут і зорієнтовані приблизно із заходу на схід.
І якщо я зараз скажу про те, що ця пам’ятка історії однієї з релігій розташована лише за сто метрів від шосейної дороги, – не повірите. Звичайно ж, я не першовідкривач. Про Святилище дуже добре знають місцеві жителі. Але коли в одне з його відвідувань побачив, що пам’ятку старовини почали грабувати «чорні» археологи, шукачі скарбів, негайно звернувся по допомогу до національно-історичного і національно-археологічного музеїв, на кафедру археології Софійського університету, постарався підняти вчених на захист цього унікального місця. З того часу і з’явилися позитивні зрушення. Святилище оголошено національним археологічним і історичним заповідником. Більше того, йдуть розмови про його переведення під егіду ЮНЕСКО.
А тепер про те ж Святилище з погляду математика-вченого. Є такий болгарський епос «Веда Словена». Це – збірник фольклорних пісень, які наприкінці XIX століття збирав зі своїми помічниками і видав у Санкт-Петербурзі відомий болгарист із Боснії Стефан Веркович. Отже, збираючи народні пісні, він чітко фіксував де, у якому селищі, від кого він їх записав. Всі ці географічні точки, навіть із огляду на те, що багатьом з них змінилися назви, а якісь взагалі зникли, входять у своєрідне коло, центром якого і є Святилище. Це я скурпульозно досліджував і впевнений, мій висновок не випадковий.
Ще один аспект. Якщо уважно читати пісні із збірника «Веда Словена», можна помітити таку закономірність: низка образів у текстах мають свій аналог археологічному вмісту Святилища. У цьому плані я провів би двосторонній зв’язок:
а) з релігійними обрядами, типовими для болгар і не лише цього регіону, але і тими, що покинули його в силу різних обставин;
б) з героїчними піснями, у яких головне місце посідає Урфен (Орфей), відповідно до міфів, які примушують людей робити добро.
І цілком можливо, що ці пісні – відгомони стародавньої релігії, що існувала в цій і не лише в цій місцевості, що дійшла до наших днів філософії мудрості народної, накопиченої нашими предками за тисячоріччя зміни поколінь людей.
І Ви знаєте, зовсім нещодавно я знайшов підтвердження тому. Приведу лише два епізоди з життя. А хто захоче, сам поєднає їх.
...Вже давненько, на самому початку розвитку малого бізнесу поїхав на екскурсію в один з наших найдавніших монастирів до села Лозен, що недалеко від Софії. І кожного відвідувача цього дня там зустрічав хлібом-сіллю один з місцевих жителів – циган, який вибився в підприємці. До «хліба-солі» входить чашка курбана, салат, три котлети, паличка шашлику і пляшка пива. Запитую його: з якого приводу такий безкоштовний бенкет. Виявляється, він провернув вдалу справу, добре на ній заробив і вирішив хоч якось поділитися зі своїми співгромадянами. При цьому, відпускаючи чергову порцію своєрідного «монастирського» обіду, він примовляв: «Я сьогодні заробляю. Мені на життя вистачає. Хочу, щоб і інші були ситі. Тому що, якщо вони стануть голодувати, прийде час, коли і мені не буде вистачати на їжу».
От така мудра політекономія низів. Але ж у цього цигана, можливо, не було навіть середньої освіти.
І другий випадок. Повертаюся я з університетського будинку відпочинку до Софії. На автостанції міста Самокова (гірський масив Рила) побачив стареньку місцеву жительку, що начебто зійшла зі сторінок підручника з етнографії: у шопському національному одязі, з намистами зі старих турецьких монет, напевно, що належали ще її бабусі, із царвулями із грубої шкіри на ногах. Сіла у автобус. Пасажири починають обговорювати злободенну тему – хто і скільки вкрав у держави в епоху демократизації й розвалу старого ладу.
Бабуся мовчки слухала, слухала, а потім ледве не пошепки, з філософською смиренністю вирекла, звертаючись до мене: «І вони помруть, синку...»
Що в цій ситуації можна коментувати?
