Коли цей чоловік їде селищем на велосипеді у повсякденному одязі, то навіть не здогадуєшся, що він упродовж багатьох років займається дзюдо, самбо, що мав не один хороший автомобіль, але віддає перевагу саме велосипеду. Основні риси цієї людини – простота, привітність і щире ставлення до людей. Директор Савранської дитячо-юнацької спортивної школи «Олімп» Дмитро ПРОКОПЕНКО, а мова йде саме про нього, не тільки добрий фахівець, який безмежно відданий своїй справі, а ще й цікава людина.

Нині в Савранському районі вже не одна сотня хлопців та дівчат стали випускниками спортивної школи, багато з них досягли значних успіхів у таких видах боротьби, як самбо та дзюдо. Всі вони пов’язують свої досягнення з іменем Прокопенка.

– А сам Прокопенко з чого починав? – запитала я гостя редакції.

– Я народився і жив у селищі Кугай в Узбекистані. 1991 року переїхав до Саврані. З раннього дитинства боровся із своїми однолітками. Хоч наша область не вважалась борцівською, так як, наприклад, Сурхандар’їнська, Бухарська, Самаркандська, але боротьба серед хлопчаків нашого селища була дуже поширеною.

– Чи пам’ятаєте Ви, хто був у вас першим Вашим тренером?

– Звичайно. Коли я після закінчення школи переїхав до Душанбе і вступив до індустріального інституту на факультет обробки металів різанням, то вирішив серйозно зайнятися спортом. Хоча в секцію боротьби самбо мене взяли не одразу. Та купив спеціальну форму, щоденно ходив на тренування впродовж цілого місяця. Лише тоді тренер Хайдаров, зваживши на мою наполегливість, зарахував до секції. Щоправда, перед цим він влаштував мені серйозне випробування.

– В чому воно полягало?

– Просто він дав мені можливість провести двобій із найсильнішим на той час членом секції.

– Ви його пам’ятаєте?

– Так. Це був Коля Штольц. Нині він мешкає в Німеччині. Не так давно, коли я був у цій країн, то зустрічався з ним.

– Чи довго вам довелось чекати на перший вагомий результат? І яким він був?

– Перша серйозна перемога була здобута через 3-4 місяці тренувань. Тоді я виборов третє місце на змаганнях ХАСІЛОТ (таку назву мало товариство сільських спортсменів). Може комусь здатись, що третє місце – не така вже й велика перемога, але слід додати, що на той час я не вписувався в рамки борця, бо був худий і високий.

– Як же все-таки, Вам вдалось досягти своєї мети?

– Крім того, що я наполегливо тренувався, я займався плаванням, бігом. Щоденно перед тренуванням на килимі пробігав десять кілометрів. До речі, як легкоатлет я виступав за честь інституту і в кросі посів перше місце.

– Зважаючи на те, що Ваша майбутня спеціальність була досить таки далекою від спорту, чи не заважало таке надмірне захоплення тренуваннями навчанню в інституті?

– Навпаки, спорт дисциплінував, привчав до відповідальності і раціонального використання кожної хвилини. Вже через рік на чемпіонаті міста я виборов друге місце. Для мене це була дуже велика перемога, бо програв я лише Раджабу Ахтану, який пізніше став суддею міжнародної категорії. Після цієї перемоги мені було присвоєно перший розряд. Пізніше виборов першість Таджикистану серед юнаків, за що було присвоєно звання кандидата в майстри спорту СРСР. Потім був Всесоюзний турнір на приз газети «Комсомолець Таджикистану».

– Чи не було трохи дивно те, що Ви народилися і виросли в Узбекистані, а виступали за честь Таджикистану?

– Додайте ще, що я українець. Справді, це підмітив і тренер з Узбекистану Таймурадов, який запропонував мені вступити до Ташкентського інституту фізичної культури.

– Напевне, з цього почалась нова сторінка у Вашій біографії?

– Справді, переїхавши до Ташкента, я став членом збірної Узбекистану. На той час я здобув багато перемог на чемпіонатах міста, всевузівських. Став переможцем чемпіонату Узбекистану з самбо і дзюдо. Після чого було присвоєно звання майстра спорту СРСР з дзюдо і самбо.

– Ви багато разів ставали переможцем і призером всесоюзних змагань. Яке з них для Вас було найяскравішим?

– Найбільш пам’ятною була першість СРСР серед профспілок, яка проходила в Чернівцях. Перед змаганням я зламав ребро, але лікарі зняли біль і я взяв участь у боротьбі. І хоч тоді я посів тільки п’яте місце, команду не підвів. І це було головне.

– А яким було найвище Ваше досягнення?

– Якщо брати по складності, то це був чемпіонат Узбекистану, в якому із 35-ти учасників 20 були майстрами спорту. Тоді у своїй ваговій категорії (74кг) виборов перше місце.

– Як Ви починали свою тренерську діяльність?

– По закінченні інституту фізкультури повернувся в рідне селище, де вже відкрили дитячу спортивну школу (відділення вільної боротьби). Я набрав дітей у секцію дзюдо. Працював тренером.

– Чи не стало це першим кроком Вашого відходу з великого спорту?

– Та ні, я далі брав участь у різних турнірах, чемпіонатах. Та головне, я пізнав радість не тільки від власних перемог, а й від досягнень своїх вихованців.

– З того часу минуло чимало років. Чи були серед учнів такі, які переросли свого тренера?

– Багато з них мали визначні досягнення, безпосередньо в змаганнях, а сьогодні також працюють тренерами. Найкращий результат серед моїх вихованців показав Турсунов Шавкат, який став чемпіоном світу серед студентів з самбо, був призером дорослого чемпіонату світу з самбо, виконав норму майстра спорту СРСР міжнародного класу. Нині живе та працює в Москві.

– Чи спілкуєтеся Ви зі своїми колишніми вихованцями?

– З деякими постійно підтримую зв’язок, окремі – телефонують, іноді провідують. Коли я буваю у них, дуже радо зустрічають. До речі, в Узбекистані – тренер дуже шанована людина.

– Ваш син теж займається боротьбою?

– Так. Олексій закінчив факультет фізвиховання в Південноукраїнському педагогічному університеті. Нині працює тренером у Савранській ДЮСШ «Олімп».

– Знаю, що Ви були ініціатором не тільки створення самої школи, а й шукали приміщення, кошти на його реконструкцію, разом з вихованцями брали участь в підготовчих і будівельних роботах. Що спонукало Вас цим займатися?

– Якщо скажу, що любов до спорту, то це буде не зовсім точно. Коли я переїхав до Саврані, мене вразило суцільне пияцтво. Я не міг спокійно дивитися, коли підлітки, і навіть діти, палять, п’ють. Тому будь-що, я вирішив відірвати хоч частину дітей від цього зла.

– І це вдалося?

– Вважаю, що так. 80 відсотків тих, хто навчався в нашій школі, і по закінченні не вживають алкоголь і не курять .А на сьогоднішній день «Олімп» випустив понад 1000 вихованців. Це вже щось.

– Якось чула, що Ви особисто вперше спробували спиртне аж в 30 років, і воно вам не сподобалось, так що ї досі не вживаєте. Правда це чи ні?

– Є невелика неточність (посміхається) не в 30, а в 45 чи 47. Міцних напоїв не п’ю. Можу собі дозволити раз на тиждень склянку пива і то тільки після лазні. Не бачу ніякої насолоди в тому, щоб затьмарювати свою свідомість алкоголем.

– Здається, у Вас, крім спорту, є ще досить цікаве захоплення?

– Ви маєте на увазі птахів?

– Так. Про колекцію Ваших папуг в селищі ходять цілі легенди.

– Природу люблю з дитинства. Ще там, в рідному селищі міг годинами спостерігати за поводженням різних птахів, тварин, ростом дерев. По-перше, це дуже розвиває увагу. По-друге, спілкування з природою робить людину добрішою. Врешті ти просто розслаблюєшся, знімаєш стрес. Коли я приходжу додому, починаю спілкуватися з птахами, минає втома, поліпшується настрій.

– Мені здається, що я Вас ніколи не бачила роздратованим. У Вас на обличчі завжди приємна посмішка.

– Людина має дарувати довколишнім радість, а не гнів чи роздратування.

– Ваші птахи, співають, воркують. Скільки їх, що так далеко від дому чути їхні голоси?

– Всього понад двадцять видів. Крім різноманітних папуг маю перепелів, щиглів. Колись захоплювався голубами. Ви знаєте, які вони цікаві і розумні птахи?

– Наскільки я зрозуміла, Ви до всього ставитеся з любов’ю?

– А як можна інакше, адже людина створена для любові.

– Боротьба і любов якось не дуже сумісні.

– Чому ж ні? Все можна робити з любов’ю. Адже я не навчаю дітей будь-яким способом виборювати перемогу. Основна мета полягає не в тому, щоб зробити з них професіоналів, а щоб виховати хороших людей, щоб вони вели здоровий спосіб життя.

– Це дуже добре, але спорт є спорт, і без перемог його уявити неможливо. Серед випускників «Олімпу» вже є такі, хто домігся вагомих результатів?

– Так. Наприклад, Руслана Кашперська стала переможцем міжнародного турніру, який проходив у Фінляндії, Вікторія Слободанюк виграла чемпіонат України. По закінченні юридичної академії нині працює в китайській фірмі.

– А Кашперська?

– Руслана закінчила факультет фізвиховання в Одесі. Тепер працює тренером у престижній одеській школі «Тайгер».

– Нинішні Ваші вихованці регулярно беруть участь у міжнародних змаганнях?

– Савранські дзюдоїсти та самбісти бувають у Фінляндії, Австрії, Італії, Швеції, Угорщині та деяких країнах.

– А особисто Вам в яких країнах довелось виступати ?

– Я, практично, об’їздив всю Європу. Ще й тепер іноді доводиться згадувати молодість і брати участь у деяких змаганнях.

– Дякую за розмову. Бажаю, щоб Ваші вихованці радували Вас новими перемогами, а Ви до ста літ не старіли ні душею, ні тілом, щоб ще довго могли прищеплювати дітям любов до спорту і до здорового способу життя.