– Які були передумови появи в Південній Пальмірі 200 років тому комерційного суду, пізніше інтерпретованого у господарський? – на це та низку інших запитань, пов’язаних із сьогоднішньою роботою суду, ми попросили відповісти голову Одеського апеляційного господарського суду Валерія БАЛУХА.
– Одеса, задумана як морські ворота Російської імперії, від дня заснування споконвічно була торговельним містом. Завдяки порту тут одразу встановлюється жвавий товарообіг. А із експортом зерна з’являються сільськогосподарські та ремісничі контори, банки, починаються торговельні та комерційні розрахунки. Як наслідок, почали виникати суперечки, пов’язані із майновими відносинами або претензіями щодо платіжних зобов’язань. Цивільного суду тоді не було, а до компетенції існуючих козацького та військового судів не входив розгляд таких питань.
Через це герцог Ришельє обгрунтовує необхідність заснування в краї комерційного суду. За зразок було взято європейський суд, а точніше – Марсельський, що існував у Франції ще від часів середньовіччя. 9 грудня 1808 року указом імператора Олександра І було засновано Одеський комерційний суд. Його структурні принципи, наприклад, приналежність прокуратури до складу суду тощо, було змінено лише на третьому році Радянської влади.
Тепер багато процесів судочинства ускладнює інший історичний зв’язок: пуповину із радянськими правовими нормами так остаточно й не розірвано за усі 17 років незалежності України.
– Проте діяльність господарського суду неможливо розглядати окремо від тенденцій розвитку економіки сьогоднішнього дня?
– Оскільки Україна є державою перехідної економіки, це змушує і право бути у такому ж перехідному стані. Держава усе ще несе на плечах підприємства з безнадійно застарілим виробництвом, яким вже не судилося стати конкурентоспроможними. Директори, які залишилися керувати, здають в оренду цехи, адміністративні приміщення, землю і в підсумку годуються за рахунок загальнонародної власності. Таких чимало в Одесі. Об’єктивність вимагає щодо цих заводів ухвалення відповідних рішень. Але спочатку держава повинна провести інвентаризацію і вирішити, що слід залишитися в її власності, що слід продати, що ліквідувати, а що реорганізувати. Але як тільки-но господарський суд береться за визволення суспільства від економічного, а часто також політичного та соціального тягаря цих об’єктів, на його адресу зі свистом летить каміння невдоволення від персон, яким зменшили апетити.
Наочним прикладом може служити епопея розвалу Чорноморського морського пароплавства. Суден там давно вже немає, але на об’єктах берегової інфраструктури, які залишилися у його складі, цілком успішно паразитує купка людей. Але чи не краще розумно розпорядитися цим багатомільйонним майном, ніж продовжувати споглядати, як його розпродують вроздріб? А заодно розрахуватися із кредиторами, які зачекалися повернення належних їм грошей, колись кредитованих пароплавству!
Судді готові розглядати будь-яку ситуацію, пов’язану із ЧМП, але немає можливості застосувати правовий механізм закону, тому що немає певного державного рішення. Є лише можливі варіанти: або колишню судноплавну компанію буде піддано санації, або передано до рук приватного підприємця, або – до комунальної власності міста. Це поки що невідомо!
– Словом, що стосується ЧМП, то тут, як кажуть, «суду усе зрозуміло»?
– На жаль, не усе. У справі щодо банкрутства ЧМП залишилися засекреченими багато матеріалів, які, можливо, й пролили б світло на причини цієї економічної трагедії. Наприклад, немає документації щодо долі 82 балкерів. Річний доход від експлуатації кожного з них наближається до півтора мільйона доларів. Але ці судна під прапорами іноземних компаній заробляють гроші чужим судновласникам. Не розкрито схему, за якою через організацію «Совкомфлот» до Росії «спливла» частина пасажирського флоту. Запитується, що ж це за секрети, про які не поінформований навіть суд, який веде справу про банкрутство? А, тим часом, раніше напрацьовані злочинні канали продовжують існувати.
– Втрата Чорноморського пароплавства – це ж не поодинокий випадок?
– Але один із найрезонансніших. Поряд, скажімо, із такими великими підприємствами, як «Оріон». Або «Центролит». Там керівництво, будучи фактично формальним та існуючи за рахунок оренди, разом із Фондом держмайна України дотепер рішуче не визначилося, як надалі вчинити із заводськими будівлями та площами, що залишилися від колишнього виробництва.
Розграбовано «Січнівку», у небуття пішов ЗОР, де випускалася сільгосптехніка. На його території тепер будуються пляжні котеджі. Невже виробництво плугів для країни не актуальне?
Практично не існують два одеські судноремонтні заводи. Іллічівський СРЗ – у процесі чи то розкрадання, чи то повільного розпаду. У сусідньому Миколаєві вгроблено такий гігант, як Чорноморський суднобудівний завод. А ось на завод «Океан», який пережив стадію банкрутства, прийшли голландські інвестори. І зараз його трудовий колектив забезпечено європейськими замовленнями на спорудження суден. Це зразок розумного підходу!
– Залишається визнати, що законодавство про банкрутство в Україні аж ніяк не на висоті?
– Його ще потрібно ґрунтовно довести до цивілізованого рівня. А поки що й такі резонансні, і менш об’ємні справи важко піддаються правовому діагнозу. На базі такої недосконалості й виростає рейдерство. Це ж дає можливість його прихильникам оголосити заволодіння чужими підприємствами нормальним явищем, властивим ринковій економіці. Користуючись огріхами законодавства, рейдери йдуть від форм правового поглинання об’єктів власності, так званого білого шляху, і стають на шлях «чорного» рейдерства. Тобто застосовують такі важелі захоплення, як фальсифікація, підтасування, грубе застосування сили. Нерідко запускаються й псевдоправові механізми. Якщо в країні є така можливість – це небезпечний симптом.
З метою відкоригувати законодавство нами написано багато доповідних записок та пропозицій. Зокрема, слід було б змінити функцію Фонду держмайна, щоб доля господарських об’єктів вирішувалася лише із урахуванням регіональних інтересів. Але поки що переважають інтереси олігархів.
– Що ж у такій ситуації вигідніше: відновлення працездатності підприємства чи банкрутство із неминучою ліквідацією?
– Питання для суддів звучить занадто категорично. Справа у тому, що у кожного підприємства є своя економічна ніша, своя значимість продукції, що випускається. Якщо раціоналізація та інвестування виявляться результативними, його потрібно санувати й відновлювати його платоспроможність. Якщо ж воно безповоротно ступило на шлях деградації, його потрібно закривати. Але й тут важлива відповідна тактика перепродажу обігових коштів, матеріальної та сировинної бази або землі, на якій стоїть завод.
Однак перш ніж даний виробничий об’єкт припинить бути предметом суперечок, суд вимагає зробити повний розрахунок із працівниками. Це – у обов’язковому порядку!
– Що ж заважає відрегулювати національну систему судочинства?
– По-перше, її реформування, яке затяглося із 1991 року. Безперервні зміни руйнують її стабільність саме як системи та позбавляють можливості напрацювати традиції. У підсумку, за 17 років так і не створено незалежний суд.
По-друге, реформа має бути не судовою, а судово-правовою. Поки що ухвалення нових законів відбувається кланово, тобто так, як вигідно партійному угрупованню, яке домінує. Таким чином, механізми законодавчої або виконавчої влади починають працювати на інтереси корпорації. Кожна політична сила хоче мати свій суд, який трактує справедливість у рамках її корпоративних інтересів. Перемога опозиції тягне зміни у законодавстві, але знову ж таки на перевірку виходить, що вони орієнтовані на захист її інтересів. Але ж закон не повинен бути зручним. Він повинен бути однаковий для усіх.
У результаті, судді, як носії судової влади, зазнають величезного тиску, змушені миритися із нав’язаними їм кураторами то від виконавчої, то від законодавчої влади. Останні впливають, часом грубо, на розвиток та формування незалежного суду, за яким буквально скучило суспільство.
Досить істотно підсилити роль місцевих судів, які безпосередньо стоять «за верстатом» судочинства. Адже апеляційний, касаційний та верховний щаблі судів переносять ухвалення остаточного рішення на рік-два або більше, у остаточному підсумку знову бумерангом повертаючи справу до судів першої інстанції. Але рішення за цей час може втратити свою актуальність.
– Отже, нинішньому суду на відміну від давнього, комерційного, нема чим дивувати Європу?
– Чому ж, у нас є такі новації, які випереджають закордонні віяння. Так, у холі будинку господарського суду встановлено так званий інформаційний кіоск. Це комп’ютер, під’єднаний до серверної мережі, до якої підключено комп’ютери усіх 67 суддів і який пов’язаний із кожною з 15 наявних залів для засідань. За допомогою цього технічного пристосування можна прочитати усю інформацію, записану за кожною справою на жорсткому диску.
У цьому будинку протягом року розглядається близько 20 тисяч господарських справ. Із представниками, свідками, особами третьої сторони їхніми учасниками стають десятки тисяч громадян. Наявність кіоску звільняє від необхідності йти до канцелярії, як було колись, шукати відповідну теку. Досить набрати номер справи, щоб довідатися, хто були судді, коли проходили засідання, які ухвалено судові вироки, висновки експертиз, причини припинення справи та інше. Одне натискання мишки розкриває документ, забезпечуючи доступність та відкритість правосуддя. Колеги, які приїжджали з-за кордону, визнали, що у плані прозорості та доступності судочинства їм до нас далеко.
Крім того, для зручності громадян при суді є відділ розмножувальної техніки, банк, щоб на місці сплатити мито, пошта, щоб скоротити час на величезний паперообіг.
– А чи зроблено щось для полегшення професійного спілкування суддів?
– Вперше в Україні у нас відкривається клуб суддів або «Одеські судові збори». У ньому можна зробити спілкування суддів не лише професійним, але й людським. І за допомогою цього розширювати свій кругозір, духовність та розвивати інші високі якості. Встановлено, що суддя, ухвалюючи рішення, повинен врахувати одночасно не менше 62 питань: моралі, моральності, релігії, ставлення до побуту, до жінки, до власності. По-дружньому покритикувати колегу можна в клубі. А взагалі ж грубі помилки, переважно, роблять молоді судді, які часто приходять сюди задовольняти власні амбіції. Головними ж якостями судді повинні бути совісність та справедливість.
