Це – рядки Федерико Гарсія Лорки. Його вірші звучали на ювілейному концерті чудового гітариста Анатолія Шевченка. Йому виповнилося сімдесят. Були привітання від голови Одеської обласної ради Миколи Скорика, мера Одеси Едуарда Гурвіца, Національної спілки журналістів України. Музиканта вітав Роман Бродавко, який натхненно вів концерт. Зала була заповнена шанувальниками унікального таланту Анатолія Шевченка, який поєднує в одній особі щонайменше трьох: виконавця, тонкого дослідника гітарної музики всіх століть і народів, композитора. Втім, можна було б додати і четвертого: він художник, і, судячи з усього, дуже навіть непоганий. У фойє філармонії була розгорнута невелика виставка – поруч з роботою Шевченка, присвяченій бою биків, були картини художників із Сімферополя та Одеси, фотороботи О. Семеніщева та С. Гевелюка.
Взагалі весь чудовий ювілейний вечір ішов у форматі "Анатолій Шевченко та його друзі". Серед друзів були і камерний оркестр Одеської філармонії (цього разу ним диригував Володимир Дикий). І Сергій Шольц (віолончель), і Наталя Литвинова (скрипка). І народна артистка України Раїса Недашківська (вона читала вірші, присвячені ювілярові, а також вірші Лорки, виконувала театральний монолог і навіть відбивала чечітку). Опинився у дружньому колі і автор цих рядків – відомий одеський гітарист і бард Олексій Семеніщев виконав на честь ювіляра мою пісню "Маленький принц".
...Композиторське обдарування Анатолія Шевченка зачаровує. Звичайно, він уміє користуватися всіма засобами сучасної музики з її трохи аскетичною мовою, де головне – виразність інтонацій. Такий "Ричеркар" для скрипки і віолончелі у чудовому виконанні Наталі Литвинової та Сергія Шольца. Але особисто мені миліші твори, у яких панує природний мелодизм. Скільки пізнаваних, дуже тонко аранжованих мелодій промайне в Одеському променад-концерті для гітари і камерного оркестру! І все це – на тлі "шуму міського", дуже живої звукової атмосфери міста.
Володимир Дикий диригував нашим камерним дуже чуйно, глибоко вникаючи у задум автора. Ще виразніше прозвучав Кончерто фламенко для гітари, гобоя, кастаньєт та струнних. Я його вже чув, але вдруге він здається ще кращим. Чудова повітряна мелодія, і раптом – похмурий рокіт гітари. І все перетворюється. Світло і пітьма. Любов і смерть. Особливо хочеться похвалити Бориса Шестопала – теми фламенко звучать у виконанні його гобоя особливо виразно.
Анатолій Шевченко напрочуд тонко відчуває душу Іспанії. Особливо яскраво вона виражена у другій частині концерту, гранадіне. Стримана пристрасть і вражаюча лицарська шляхетність. Гітара рокоче, ведучи нас у темінь вулиць, у темінь бездонних почуттів з трагічним підґрунтям.
Щось схоже я відчував і після антракту, коли Шевченко вже без всякого оркестру виконував ще одну гранадіну. Готовність заплатити за кохання кров'ю. Темна кров гітари. А струни – вени, по яких тече музика, виливаючись в останній щедрості.
Він може багато чого. Він володіє гітарою – як володіють улюбленою жінкою, жагуче і натхненно. Ось він грає свою композицію "Ніагарський водоспад" – яка винахідливість, яке багатоголосся! У нього є і безліч творів, пов'язаних з Україною – недаремно ж він однофамілець великого українського поета. У них – українська душа, задумлива і співуча.
І все-таки мені ближча його Іспанія. Тому що тут живуть і люблять перед лицем смерті. Як писав поет, "повсюду страсти роковые, и от судеб спасенья нет". Душа напружена до краю, і все справжнє. Ця граничність і справжність – і в долі самого Анатолія Шевченка, у тому, як він грає, як беззавітно, не розраховуючи на "нагороди і звання", служить Музиці. Він справжній лицар гітари. Це лицарське ставлення до музики нині рідкість – у ціні звичайний "міцний професіоналізм", у якому більше розрахунку, ніж натхнення і душі.
"Играй же на разрыв аорты", – вигукнув Осип Мандельштам, який перебував у засланні і вже майже приречений, слухаючи скрипальку. Саме так грає Анатолій Шевченко. Чи дякувати йому за це? Він просто інакше не може! Йому сімдесят? Душа не знає віку, доки їй відомі і натхнення, і кохання. І звукам гітари вторять кастаньєти, які дражнять, кличуть, закликають. Це Наталя Бєлозерова, La Nata, друг, супутник, соратник. І у ній – бездоганно шляхетний іспанський дух.
...Здається, ці двоє бредуть по курній і спекотній дорозі Іспанії. Сонце сяє сліпуче. Спека. Піт заливає очі. Але нехай ця дорога триває без кінця, обдаровуючи подорожан (та й нас, вдячних слухачів) щастям справжньої, чудової музики.
