Рік цей, що вже минає, немилосердно являв нам свою багатозначність, мультишаровість – то розплавлявся нестерпною липкою спекою, знесилюючи, розслаблюючи, то доводив до відчаю, оголюючи чорні діри в часі і просторі, куди, як у безодню, зривалися наші друзі, улюблені, ті, хто тільки-но стояв з нами поруч.… Цей час привчав до безжалісної суворості поняття «ніколи». Небуття, дане в конкретності втрат, уміщене в це слово, яке ми намагаємося відсунути (забудькуватість, що себе береже), викристалізувалося в майже відчутну даність. І що б не говорили усілякі мудреці про структуру паралельних світів, про що б не свідчила світова культура, реальність жорсткіша і простіша. Так, ніколи більше ми не розійдемося в сутінках редакційного коридора з Родіоном Феденьовим, не зіткнемося в бібліотеці, ніколи не зааплодуємо зачервонілому від зніяковілості бородатому автору на прем'єрі його п'єс, ніколи нічого не скажемо один одному… А як багато треба було сказати!
«Його чуйна душа вміла засмучуватися і радіти по-дитячому – чисто і трепетно. Як би він тішився зараз, якби міг бачити, з яким успіхом була прийнята його п'єса «Сутінки богів» і тут, і в Польщі, і в Росії!», – сказав Іван Георгійович Нєнов, друг і головний редактор газети, з якою співпрацював до останнього дня Родіон Костянтинович.
П'єсам, написаним ще в молодості, на вершині відчуття власного таланту, сили, судилося пролежати в столі не менше двадцяти років. Такою підозрілою і марнотратною була наша величезна Вітчизна до своїх талантів! Можна заперечити, що Родіон Костянтинович Феденьов був шанованою людиною, затребуваним журналістом, членом Національної спілки письменників, що все ж таки його деякі п'єси і при житті автора одержали своє сценічне втілення, що...
Однак, рядок з вірша Єфима Ярошевського, поета того ж часу і того ж кола, саме про нього: «Посмертная слава – при жизни концертный костюм ледяной...». У реальному житті було ще гірше – про концертний костюм і мови бути не могло! Ні, на жаль, медичних досліджень про те, як незатребуваність цілковита або часткова повільно вбиває, сточує, знесилює плоть, особливо, коли є внутрішнє полум’я, сила пристрасті. Руйнівна принадність покликання! Можна заливати «пальним», можна придурюватися на лезі бритви, можна поквапливо писати в стіл, можна поєднувати або чергувати всі запропоновані варіанти, але завжди посміхається, піддражнює гірка ідіома, ефемерна «посмертна слава», а вона вже ніяк від тебе і не залежить. Це вже інша доля, інше везіння, інша любов.
Любовь сродни со смертью?
Мне не ясно, что делать.
Боже! Господи, прости:
Ведь думаю, что это –
труд напрасный
Жить без того,
что смерти не сродни.
Но каждый раз,
когда и речь сотлеет,
И тело зарастет травой, –
Мне кажется,
что светлый образ твой
Душа моя навек запечатлеет,
И не забудет
в бытности другой.
И осчастливленный,
уж я отвечу прямо:
«Пусть потеряю
я спасенья след,
Но прыгну сам
в межвременную яму,
Чтобы взлететь
на твой далекий свет.»
Пока мне не грозит
сума-тюрьма –
Одно бы надо: не сойти с ума.
Це один з останніх віршів Родіона Феденьова. Глибина почуття передана ясними словами, розуміння власної кончини розчиняється в незборимій силі любові. Просто і мужньо прощався він з життям, у якому, за свідченням самого автора, любов так багато значила. Звісно, що одним з останніх його сценаріїв був сценарій із задуманого ним проекту «Одеські історії любові» – про любовні історії, які, бувало, траплялися з видатними, знаменитими і просто відомими людьми саме в улюбленій ним Одесі. Одеса живе в його романах «Де Рибас», «Одеський герцог», в історичному дослідженні «Перші градоначальники Одеси». Одеса Феденьова особлива, тому що вона зображена людиною, яка любила її талановито, жагуче і палко. Будемо сподіватися лише на те, що місто не забуде свого автора і подбає про його посмертну славу, тим більше, що в його архіві приховані справжні перлини.
