Сімнадцять років тому ТОВ «Інмонтажкомплект» вийшло на одеський ринок товарів і послуг. Основний профіль його діяльності – комплектація будівельних об'єктів сантехнічними матеріалами, системами опалення, водопостачання та каналізації. На підприємстві працювало близько тридцяти чоловік, захищених матеріально і соціально. І це цілком закономірно, адже у найкращі роки його оборот сягав мільйона доларів, а щорічні відрахування до бюджетів усіх рівнів становили в межах 800 тисяч гривень. За західними мірками, це було цілком самодостатнє підприємство середнього бізнесу, що саморозвивається. Його творець і беззмінний керівник Леонід Рашкован неодноразово визнавався кращим роботодавцем регіону, про що свідчить багато почесних грамот. Про нього писали газети і журнали, показувало сюжети телебачення. Чотири роки тому він передав управління підприємством синові, але залишився головним його консультантом і порадником.

А те, що підприємство було на виду, цілком закономірно. Воно співпрацювало з багатьома будівельними фірмами, забезпечувало сантехнічним обладнанням українські військові підрозділи, які здійснювали миротворчі місії за кордоном. Його засновник, маючи сорокачотирирічний стаж виробничої діяльності, випрацював свій стиль роботи. Його риси прості і зрозумілі. Головним чинником успіху, на його думку, є дотримання принципів сумлінності і чесності з усіма: клієнтами, постачальниками, співробітниками і, насамперед, із самим собою.

З Леонідом Рашкованом ми зустрілися, коли світова фінансово-економічна криза стала відчутна і в Одесі. У цьому можна наочно переконатися і на прикладі ТОВ "Інмонтажкомплект". Тому наша розмова стосувалася, в основному, цієї болючої теми.

– Ви говорите про початок кризи, але я Вам скажу, що вона є у країні давно, а у нашій сфері діяльності, як мінімум, вже два роки, – підкреслює Л. Рашкован. – За цей час практично кожен квартал ми закінчували із збитком. В результаті, вперше за сімнадцять років ми маємо борг з оренди, не змогли своїм робітникам виплатити заробітну плату за листопад. З цієї причини на підприємстві залишилося всього кілька людей, включаючи охорону. З цієї причини нас буквально тероризує податкова інспекція, не розуміючи, як прибуткове підприємство перетворилося на збиткове.

– А, справді, з чим це пов'язано?

– На це запитання вже давно знайдено відповідь: за існуючої системи оподаткування жоден чесний підприємець не може вижити. У той же час, я переконаний, що податки треба сплачувати. Але не в таких обсягах, як це відбувається сьогодні.

– Але досі Вашому підприємству якось вдавалося зводити кінці з кінцями.

– Так, вдавалося. Але подивіться, скільки суден стоїть на рейді у наших портах з продукцією іноземних виробників! І сьогодні кожен другий реалізує на нашому ринку, скажімо, ту ж сантехнічну контрабанду і не сплачує жодних податків. А якщо і сплачує щось до скарбниці, то не більше ста або двохсот гривень, маючи мільйонні торговельні обороти. І це, на жаль, ніхто не контролює. На відміну від таких підприємств як наше.

– Якщо Ви про це привселюдно говорите, то, мабуть, і знаєте, чому так відбувається?

– Гадаю, що комусь це вигідно.

– Чим, саме, вигідно?

– Та тим, що підприємці діляться з ними виторгом – або, як кажуть, "відкатом", або, що найвірогідніше, живими грішми.

– І цей міцно зав'язаний вузол негативно позначився і на роботі таких, у минулому цілком благополучних, підприємств, як ваше?

– Звичайно! Адже контрабанда, що не оподатковується, практично зробила неконкурентними вітчизняні матеріали і обладнання, а, отже, і нашу діяльність.

До другого чинника, що сприяв руйнуванню нашого підприємства, я б відніс хабарі, – далі говорить Леонід Григорович. – Всі будови, всі ремонтні служби працюють лише з "відкатами". Спочатку це було десять відсотків від загальної суми, потім двадцять, а зараз вже – тридцять. А ми так не можемо і не хочемо працювати. У відомих сферах так і говорять: "Рашкован хабарів не бере і хабарів не дає. Що з цього жлоба можна взяти?!"

І третє – це фінансово-економічна криза. З цієї причини зупинилися практично всі будови, ремонти припинилися. Коли я звертаюся до своїх колишніх замовників, скажімо, з військового відомства, мені кажуть: ми бюджетна організація, а Верховна Рада України дося не ухвалила зміни до бюджету. І це при тому, що у бюджеті є гроші, але вони "заморожені" і не працюють.

– Як же вийти із цього становища?

– Вибачте, але назвавши ці три чинники, я не можу не сказати і про четвертий, не менш небезпечний, ніж попередні. Я маю на увазі бандитизм. Довідавшись, що наше підприємство має добру репутацію, на нас, як кажуть, "наїхали" рейдери. І от вже два роки ми змушені від них відбиватися. Хоча, правду кажучи, вони, в принципі, нічого не варті самі по собі, якби їх не підтримували певні корумповані структури. Воюючи з рейдерством, мені доводиться обстоювати наші права в судах. З чотирьох ми вийшли переможцями. Залишилося ще два. Сподіваюся, що і їхні результати будуть за нами. Але час і гроші вже не повернути.

– І не повернути втрачених позицій на ринку. Чи не так?

– Щоб Ви усвідомили всю глибину проблеми, скажу, що банк, довідавшись про наступ на нас рейдерів, відмовив нам у кредитах. За ними пішли товарні кредитори. Таким чином, нас підвели до спустошення та банкрутства.

– То все-таки, чи є вихід із ситуації, що склалася?

– Чесно кажучи, я не знаю...