Є у Фрунзівському районі село Войничеве. Розташоване воно трохи на відшибі, тобто, далеко від райцентру, зате у мальовничій місцевості, біля підніжжя гірського кряжу, на схилі якого за сприятливої пори року мирно пасуться корови, вівці та кози. Така собі сільська ідилія, що налаштовує на філософію та поезію.
Сільському голові Олені Луценко, як кажуть, не чужі ці високі матерії. Але думки її, як правило, зайняті іншим: забезпеченням життєдіяльності громади. Проте робочих місць, насамперед, для молоді, у селі не вистачає. Не бажаючи за копійки працювати на землі-годувальниці, хлопці і дівчата роз'їжджаються хто куди у пошуках престижніших місць роботи. Але більшості доводиться задовольнятися тим, що запропонує їм, ненавченим, ринок праці та послуг: роботу на будівництві, охоронцями або "реалізаторами" на "7-му кілометрі". Щоправда, за словами Олени Володимирівни, у зв'язку з кризою, дехто вже почав повертатися.
Сім’ї Миколи та Зінаїди Буюків з трьома малолітніми дітьми теж довелося шукати місце під сонцем.
– Жили у батьків неподалік від Кишинева, будинок у них невеликий, а сім’я збільшувалася. Тільки у нас на руках вже було троє дітей – Івонел, Христина та Ілько, і стало затісно жити всім разом, – розповідає Зінаїда Буюк. – Мій чоловік, Микола, їздив сюди на заробітки. Місця йому сподобалися, от ми і переїхали всією родиною до села Войничевого.
На краю села стояв пусткою будинок, господарі якого просили за нього недорого. Сторгувалися на трьох тисячах гривень, причому на виплат. У цьому будинку і почала жити родина Буюків. З часом придбали ще один. Адже сім’я розросталася. Вже на Одещині Зінаїда народила ще трьох дітей – Дмитрика, Інку та Миколку.
Троє дітей вже ходять до місцевої школи: Івонел – до восьмого класу, Христина до – шостого, Ілько – до третього. Дмитрик відвідує дитячий садок і готується цього року стати першокласником. Двоє менших – Інка та Миколка, сидять поки що вдома, з мамою.
Нелегко одягти, взути і прогодувати шістьох дітей. Роботу в селі знайти важко, хоча сільська рада допомагає багатодітній родині чим може. Тому Миколі доводиться часто відлучатися з дому, залишати дружину і дітей та їхати на заробітки до Одеси або її околиць. Добре що він, незважаючи на інвалідність, майстер на всі руки.
– А я залишаюся одна, намагаюся скрізь встигнути, і вдома, і по господарству – розповідає господиня. – Якби не городи, а це майже сто соток землі, на якій вирощуємо картоплю, цибулю, інші овочі, жилося б ще сутужніше. Дещо навіть вдається продавати на базарі. Та й старші діти – мої перші помічники.
Сказане дружиною підтверджує Микола:
– Спочатку жили тяжко, згодом стало трохи легше. Завели господарство. Але біда у тому, що нас вже кілька разів обкрадали. Вкрали корову, молодого коня, порося, кролів. Причому, щоб вкрасти корову та коня, грабіжники завалили стіну сараю, бо не змогли їх забрати через двері...
– Я навіть з'ясував, хто вкрав порося, – далі розповідає він. – Як потерпілий, звернувся до правоохоронних органів. Але в міліції мені заявили, що цей випадок не підходить під карну статтю, тому що вкрадене порося не тягне на п'ятсот гривень...
Як мені розповідали інші фрунзівці, це не поодинокий випадок пограбувань. Були і серйозніші випадки. Але міліція або не може, або не хоче займатися цими справами. А для багатодітної родини це велика втрата. Я навіть сказав би, катастрофа. У зв'язку з цим згадалися рядки поета Василя Федорова: «Скажу, невзирая на лица: Маяковский лжет, моя милиция меня не бережет!"
Проте, незважаючи на всі неприємності, Зінаїда та Микола Буюки далі живуть, працюють і виховують дітей, сподіваючись на краще. Не сьогодні – то завтра вони, нарешті, одержать українське громадянство, і їхня родина стане повноцінним осередком нашої держави.
– Родина сумлінна і роботяща, – так відгукується про них директор місцевої школи Лідія Степанівна Сорочан. – Діти теж слухняні, стараються у навчанні, хоча їм і складно з українською мовою. А якщо хтось з них когось і скривдить ненавмисно у школі, батько бере це близько до серця. Отож, і вони виростуть чуйними людьми.
