Коли ринок дикий, людина – звір
(Закінчення. Початок у номері за 12 лютого 2009 р.)
…Керманич натискує на «газ» – і ми мчимо вже по іншому гирлу Дунаю (між сірим небом і бурою водою я вже втратила орієнтацію). Пронизливий вогкий вітер пронизує до кісток. Наступна зупинка – рибальський стан. Тут люди живуть і працюють тижнями, а коли починається путина – місяцями. Усього в промислі задіяно понад 600 рибалок – це найдужчі і найвитриваліші чоловіки.
Невелика бригада часу не гайнує – взимку рибалки плетуть нові і ремонтують старі сіті. Їхня конструкція справді складна, тришарова. Одна снасть обходиться рибалці у 200 доларів – купуються заготовки, троси, поплавці, грузила, капронова нитка. А бригаді для виходу на воду треба взяти три снасті, от і рахуйте...
Рибалки розповідають, що всі витрати на них. Це і рибальський каюк, що коштує не набагато дешевше, ніж нові «жигулі», бензин для нього. Це щорічний ремонт і техогляд плавзасобу, його оснащення всім необхідним (рятувальні жилети, ліхтарі, якір, троси тощо). Це, нарешті, реєстрація човна, його приписка до причалу, документи на право водіння маломірного флоту – все коштує великих грошей.
Але корінні вилківці – потомствені рибалки – позбавлені права самостійно займатися промислом, як це було в давнину, оскільки не мають квот на вилов риби. Всі квоти розподіляються між приватними підприємцями, які працюють у Вилковому. Рибалки ж, щоб утримувати свої родини, змушені йти до підприємців у найми.
За словами рибалок, «господарю» вони віддають приблизно 60% улову. Лише за те, що той зумів роздобути необхідні дозвільні документи.
Цей вид ринкових відносин, скажімо так, не відповідає традиціям тутешнього способу життя. У Вилковому було б доречно створювати, скажімо, акціонерні товариства закритого типу або артілі з пайовою участю їхніх членів. Приватні ж підприємства з найманими робітниками, які експлуатуються з метою одержання прибутку, – це (знову ж повернемося до історії) пряме порушення морального кодексу старообрядників-некрасівців, які забороняли експлуатацію братів по вірі і, говорячи сучасною мовою, підприємницьку діяльність. У старообрядників здавна було правило: кожен член громади зобов'язаний володіти тим чи іншим ремеслом і трудитися.
Невідповідність традиційних і сформованих за роки незалежності форм організації праці – другий чинник, що постійно підігріває соціальну напруженість у Вилковому.
Крім цього, неприйняття викликають численні обмеження, які диктують усілякі державні служби і відомства. Про деякі мені повідали на стихійній сходці біля міськради.
– Я в одній особі – і городник, і рибалка, – говорив Олександр Топтигін.– Щороку мене змушують оплачувати два техогляди свого човна. І скільки вже б'ємося із цією дурістю – нуль!
– У нашому місті багато моряків, – розповідав Петро Битлов.– Наприклад, людина за фахом – старший механік або навіть капітан, у нього є «палітурки» міжнародного стандарту: у будь-якій точці земної кулі він має право управляти маломірними суднами. У кожній, крім міста Вилкового. Тут міжнародні документи «не діють» – плати за любительські права.
– Я – рибалка. У мене є відповідні права на водіння човна, – розповідав Геннадій Тіпаков.– Але із цими правами я не можу вирушити на тому ж човні на свій город. Потрібно придбати любительські права – 400 гривень на бочку! Добре, кажу, давайте мені рахунок, оплачу за любительські права через банк. Ні, плати готівкою. Квитанцію не видали. Як це називається?
– Перш ніж вирушити на город, наші бабусі гребуть зайві кілометри на причал, щоб там перевірили наявність у човні якоря, жилетів тощо. Це теж саме, що кожен автомобіль, перш ніж виходити на трасу, буде відзначатися в ДАІ на наявність аптечки і запасного колеса, – обурювалася Тамара Овсянникова.– ДАІ перевіряє водіїв на трасі. От нехай і човни перевіряють на воді: немає якоря або ліхтаря – штрафуйте.
– Абсурд: у Вилковому, що стоїть на воді, немає муніципального причалу, – обурюється Микола Ізотов.– Ми просимо депутатів Одеської обласної ради дозволити відкриття такого причалу. Звичайно, рішення депутатів мало. Не все так просто робиться. Нам один юрист сказав: оформлення документів офіційно коштує 4 тисячі гривень, але менше ніж у 100 тисяч ви не вкладетеся – кожному чиновнику треба щось дати. У нас немає грошей на хабарі. Нехай приїдуть до Вилкового і подивляться, як наші люди заробляють на шматочок хліба.
«Дикий ринок» з одного боку, не менш дикі чиновники – з другого: як вижити рядовому трудівнику?
Низький рівень доходів переважної більшості населення Вилкового штовхає людей на незаконні види діяльності. Не відкрию секрету, якщо скажу, що в заповідній зоні налагоджено незаконний видобуток дичини і постачання її до дорогих ресторанів. Так, всупереч заборонам, добувається жаба (кілограм заморожених жаб'ячих лапок у Вилковому можна купити за 40 грн). Рибалки навряд чи відпустять осетра, який потрапив у сіті, промисел якого суворо заборонено. Якщо одні готові за екзотику платити великі гроші, то другі цю екзотику доставлять на підносі. Закони ринку: є попит – є пропозиція.
Все це огидно самим жителям, оскільки вони ніколи не полювали на «поганих» жаб, не вбивали більше живності, ніж самі можуть з'їсти.
Припинити браконьєрство в заповіднику можна одним способом: припинити знімати з людей сім шкір, дати місцевим жителям можливість чесно заробляти на гідне життя.
Вдаримо хай-теком по Венеції?
Останнім часом знову загострилося протистояння між дирекцією Дунайського біосферного заповідника, що підкоряється Національній академії наук України, і Міністерством охорони навколишнього природного середовища. Інформація про цю «війну» вже просочилася в пресу.
Місцеві жителі, з якими мені вдалося поспілкуватися, схильні вважати, що для чиновників цих відомств дельта – не лише об'єкт сугубо наукового інтересу. Є у них і інші інтереси (Вилкове – містечко маленьке, тут як на долоні видно, хто і чим займається).
Коли пани б'ються... Мінприроди пішло на принцип і заборонило використання природних ресурсів, мотивуючи тим, що заповідник не провів зонування. У результаті цієї заборони, без засобів до існування залишилися як рибалки, так і заготівельники очерету.
Жителі Вилкового вкрай обурені: що за політика в Україні – пелікани охороняються законом, а з людьми, які населяють цю ж дельту, можна чинити як заманеться?
…У небо злетіла сіра чапля. На березі, що заріс старими вербами, – святиня старовірів, знак, де колись була церква. Сходимо на пустельний острівець. Лампадка біля ікони Успіння Божої Матері на вітрі потухла, і мій провідник марно намагається її запалити відвологлими сірниками.
Не пройшло і двох хвилин, як до берега причалив літній чоловік – подивитися, хто опинився біля ікони, і що збирається робити. Переконавшись, що святині нічого не загрожує,Іван Іванович Тарановстав розповідати, що нещодавно стару ікону вкрали, і жителі островів збирали по 300 гривень, щоб встановити нову.
– Вибивають нас звідси, – став обурюватися Іван Іванович. – Землю всю навколо скуповують. Мій сусід, наприклад, вже продав свою ділянку. Дали по 300 доларів за сотку. А в нього було 50 соток. Ну і що? Ніхто тепер цей город не обробляє, він заріс очеретом. Ці міські думають, що влітку лише на дачу будуть приїжджати. А працювати? У нас така земля: якщо господар спину не гне, вона йде під воду.
Відчалюючи від берега, Іван Іванович відзначив:
– Якщо нас виживуть, як індіанців в Америці виживали, якщо землі викуплять, усе у Вилковому прахом піде.
…Білі чайки, доньки води і вітру, ширяють над нашим човном. Мимо проносяться доглянуті городи з маленькими побіленими хатками, занедбані ділянки, що поросли очеретом, і кам'яні «маєтки», оточені забетонованими каналами. Що не дача – то посада (мій провідник знає все).
Як зауважив один запеклий мандрівник, «Вилкове – це місто, з якого не виїздять». Справді, досить одного разу вдихнути тутешнє повітря, щоб з'явилося бажання знову і знову повертатися до цієї тиші. І ті, у кого є можливості, свої бажання реалізують.
Погано те, що приїжджі будують «хатинки» на свій смак і лад, здебільшого в канадському стилі, не замислюючись над місцевими архітектурними традиціями. Мені важко уявити, що якийсь «новий росіянин» купить у Венеції, скажімо, на каналі Святого Марка будинок, знесе його і спорудить на місці, що звільнилося, конструкцію на свій смак, наприклад, у стилі хай-тек. І при цьому перекриє доступ до води, заявивши, що територія – його приватна власність. Але в Україні гроші роблять усе. І це – третій аспект, що не дає спокійно спати нащадкам донських і запорізьких козаків.
Хіба мало у нас дачних селищ, де «власники заводів, газет, пароплавів» змагаються між собою у вигадливості і дорожнечі особняків? Навіщо ж на подібне селище перетворювати Вилкове, Українську Венецію, що входить у туристичні маршрути, зокрема і міжнародні? Містечко цікаве своїм первозданним виглядом – з білими хатками, стіни яких набиті очеретом, а зверху обмазані звичайним намулом!
Отже, підведемо риску. Перша проблема жителів Вилкового, які мають законне право на «збереження середовища перебування в місцях історичного і сучасного розселення» – відсутність документів на землю. Друга – відсутність можливості чесно заробляти кошти до існування. Третя – поглинання «цивілізацією» історичної ідентичності (Вилкове без дідів із сивими бородами однаково, що монастир без дзвонів).
У заповідній дельті унікальні не лише флора і фауна, але й людина, яка існує у злагоді із природою, людина, яка освоїла всі мови звірів і птахів. За чверть тисячоріччя вилківці навчилися жити між небом і... водою. Але жити між диким капіталізмом і чиновницькою сваволею неможливо.
На цьому, мабуть, поставлю останню крапку. Але… Не знаю як Вас, шановний читачу, а мене не залишає відчуття, що все описане я вже десь читала. Здається, це була легенда про Кітеж-град. Пам’ятаєте? …Хан Батий дізнався про Кітеж, що на ріці Люнді, і наказав захопити його. На подив монголів, у міста зовсім не було укріплень. Його жителі навіть не збиралися захищатися і лише молилися.
Побачивши це, монголи атакували Кітеж-град. Раптово з-під землі хлинули фонтани води і стали затоплювати місто і самих загарбників. Нападникам довелося відступити. На їхніх очах місто поринало у воду. Незабаром на місці Кітеж-града утворилося озеро Світлояр. Кажуть, іноді, у тиху погоду, можна чути з-під води ледве вловимий дзвін і спів людей...
Чи не зникне з лиця землі, як легендарний Кітеж-град, старе добре Вилкове?
