Давно помічено: якщо молоді люди знайомляться, зустрічаються, одружуються 14 лютого – це надовго. І доля подружжя Ніни Олександрівни і Олександра Миколайовича Рижій – ще одне цьому підтвердження. Напередодні свята наш кореспондент побував у цій незвичайній родині, де злагода та любов йдуть рука об руку понад п'ятдесят років...
– Так, наше перше побачення відбулося 14 лютого, хоча домовилися зустрітися раніше. Але Сашко десь загубився, а потім розшукав мене, – згадує Ніна Олександрівна.
Розшукав, як бачимо, на все життя. І не помилився. Разом із дружиною виростили чудового сина – Олега. Він – морський офіцер, плаває. Стежкою діда і батька пішов і онук Руслан, закінчивши два вузи – морську академію і Київський інститут міжнародних відносин. А Ніна Олександрівна згадує, як чекала і хвилювалася за свого чоловіка, коли він ходив на Кубу, а тоді в Карибському басейні була дуже напружена ситуація. Сама ж вона багато років пропрацювала на судноремонтному заводі «Радянська Україна», де була технічним секретарем парткому.
Як вдалося зберегти сімейний лад? Спочатку запитую про це главу родини. Олександр Миколайович щиро посміхається. Пам’ятаєте кавказький анекдот: 130-річний горець відзначає зі своєю 120-річною дружиною ювілей. Невже, запитують їх, за сто років ви один одному не набридли, не хотілося розлучитися.
– Ні, – відповідає горець, – розлучитися, не хотілося, застрелити – так!
Ну, а якщо серйозно, то у моєї Ніночки такий характер, – далі розповідає чоловік, – що довго бурчати вона мені не дає. Якщо ж я упираюся, то включає улюблену пісню, і буркотіння припиняється. До того ж, вона в мене із шести років... на голці. Як, на голці?
Про це з усмішкою розповідає вже сама Ніна Олександрівна. Росла вона на Пересипу і дуже рано почала вишивати хрестиком. Вже в шість років майструвала сама собі ляльок. Одного разу, стрибаючи на ліжку, сіла на голку, боляче вкололася. Довго плакала, гадала, назавжди вишивання покинути. Але, виявилося, навпаки. У роки війни (при румунах) навчалася в школі, де теж навчали рукоділлю, зокрема, і вишивці – гладдю, хрестиком. Вже восьмирічною сплела рукавички, які подарувала сусіду – міліціонеру.
Це захоплення зіграло не останню роль у тому, що в цій родині вміють вчасно обходити гострі кути, ладнати один з одним.
– Звичайно, іноді штормило і у нас, – згадує колишній моряк Олександр Миколайович, – але, як правило, у нашій квартирі – штиль.
Коли обидва вийшли на пенсію, то і чоловіка свого Ніна Олександрівна втягла в це хобі. Вишивки, робота з бісером, стеклярусом – зовсім непроста справа. Тут потрібні і час, і здібності, і, якщо хочете, талант.
– А він у чоловіка і жінки є, – упевнений чоловік. – Адже Ніна Олександрівна вже не перший рік виставляє свої роботи в багатьох виставкових залах Одеси. Морські пейзажі, природа, портрети – тематика різноманітна. Ось нещодавно з її майстерністю змогли ознайомитися відвідувачі «Будинку з ангелом».
– Борис Литвак багато уваги приділяє таким роботам, за що йому величезне спасибі, – підкреслила Н.О. Рижій.
Але при цьому скромно умовчує, що у неї безліч дипломів, грамот, подяк від людей, яким вона дарує радість. Особисто я був зачарований останньою роботою – букетом квітів зі стеклярусу. До речі, і син, і онук, буваючи в різних куточках планети, обов'язково привозять їй все необхідне – і гарні нитки, і бісер, і необхідний інструмент. Та і чоловік часто купує улюбленій Ніні книжки, рамочки майструє. Ну і, звичайно, допомагає, коли потрібно, і бісер на дротики набирає, і над малюнком чаклує.
Живуть вони в однокімнатній «хрущовці» і горя не знають. Олександр Миколайович жартує, мовляв, було б більше кімнат, рідше бачилися б, а так постійно один у одного на очах. От уже п'ятдесят років...
