На Покрову – в Кам’яне

Мабуть, осінь, зачувши, що в селі Кам’яне Савранського ра­йону у рамках туристичного проекту «Чотири сезони» вже четвертий рік поспіль проводиться фестиваль «Покрова Героїв», вирішила продемонструвати усі свої принади. Сюди, у мальовниче поселення, з’їхалися представники райдержадміністрацій та районних і сільських рад сусідніх районів. З Одеси прибув заступник голови ОДА, депутат обласної ради, екс-очільник Савранської РДА Віталій Свічинський. Саме з його подачі про Савранщину, як про туристичний край, заговорила чи не вся Україна. А участь у святі нинішнього керівника району Ярослави Жирун, голови районної ради Олександра Хапатнюковського, голови села Кам’яне Володимира Химича, його колег з інших сіл району і самих кам’янян – факт цілком зрозумілий.

А подій було чимало. Присвя­чувалися вони тим, кого в Україні у всі віки шанували найбільше, хто носив найвище звання – Захисник Вітчизни.

У самому епіцентрі

Дійство розпочалося на Майдані Слави, біля відремонтованого будинку культури. По периметру від каплички із постаттю Матері Божої розміщено державний герб. Затим – погруддя воїнів, що символізують собою захисників України трьох поколінь. Ще далі – глибоким, вдумливим поглядом дивиться у вічність Тарас Шевченко. У центрі Майдану – вируючий фонтан. Навколо розбиті клумби, вимощені алеї. Тут, на чолі із військовим комісаром, підполковником Олексієм Тодоруком виструнчилися воїни, які захищали Україну на сході. Навпроти них – юні представники команд «Джура». Невдовзі лунає гімн і злітають до неба прапори – України, Савранського району і села Кам’яне.

Виступи посадових осіб звучали переконливо і щиро. Уважно вслухалися присутні у прізвища учасників АТО, яким вручали нагороди, – за мужність, незламність сили волі, за віру у майбутнє своєї держави. Все це чергувалося з тематичними художніми номерами. І над схвильованим Майданом не раз розлягалося: «Слава Україні – Героям Слава».

–  Правда гарне наше село?, – почула звернене до мене.

–  Та хіба тільки наше село? Гарна вся Україна! – додав до сказаного молодицею чоловік поважного віку.

–  А я сьогодні козаком стану, – гордо повідомило біляве хлопченя.

Тим часом усіх бажаючих запросив до себе Козацько-Камянський стан. Його обнесли плотом і для порядку встановили сторожову вежу. Опинившись на цій території, здавалось, що ти переступив через роки і потрапив у минувшину. Он і гонець на коні доставив козакам послання від турецького султана, а ті, прочитавши його та сиплячи колючими жартами, почали писати йому лист-відповідь.

У стані вирувало життя. У загонах хрюкали поросяти, гелготали гуси, мекали кози. У великих котлах готувалась вечеря. На стадіоні проходили справжні козацькі розваги. Хлоп’ята з усіх сіл району, під наглядом старших козаків змагалися між собою у різноманітних вправах, показуючи свою силу, кмітливість і витримку. Та найголовнішим для дітлахів був момент посвяти в козачата. Вони прийняли присягу, їм видали відповідні посвідчення і, як годиться, ввели до реєстру. 

На спорудженій сцені відбувалося своє дійство. Найкращі художні номери демонстрували як самодіяльні колективи району, так і гості із сусідніх областей. Пісні, вірші, танці створювали особливу атмосферу. Не сумували і ті, хто виставив на огляд свої художні вироби. Демонструючи їх глядачам, вони підтанцьовували і підспівували у такт мелодій. А серед витвореного чого тільки не було: і славнозвісні віники, і домоткані доріжки, в’язані речі та вишиванки. Вабили погляд різноманітні саморобні прикраси, поробки із глини, дерева, найнесподіванішого підручного матеріалу, що й припустити не можна було, з чого виготовлена та чи інша річ. Тих же, хто сам хотів цього навчитися, запрошували на майстер-клас.

Діти розважалися на гойдалках, батутах, гірках, купчилися біля атракціонів. А кулінарний запах навколо стояв такий, що ніхто не міг втриматися, аби не підійти до намету тієї чи іншої сільської ради, де пригощали стравами своїх кухарів. Та найбільше люду збиралося біля кухні Савранського училища. 

А що скажуть глядачі

–  На вашу думку, такі масштабні заходи потрібно організовувати в районі ? Адже інколи доводиться чути різне, – звертаюся до місцевої жительки – пенсіонерки, колишньої вчительки Олександри Півторак.

–  Звичайно, потрібні. Вони об’єднують людей, здружують, надихають. Мені здається, що в душі кожного загострюється почуття гордості за свій край, за Україну.

–  А ви що думаєте з цього приводу ? – захотілося почути, що скажуть представники молодшого покоління – хлопець і дівчина, які стояли поруч.

–  Мене звати Андрій Они­щенко.

–  А я його дружина Світлана, – вступає в розмову подружжя . – Ми живемо в Києві, в Саврань приїжджаємо до дру­зів. Були і на святі Івана Ку­пала. Все так класно ! Нам ду­же подобається, – розповідають, доповнюючи один од­ного. Про савранський край вже й столиця знає. 

 

Рубрика: 
Выпуск: 

Схожі статті