Олексієві – тридцять три. Він – командир бойової машини-командир відділення мотопіхотного батальйону однієї з мотопіхотних бригад оперативного командування «Південь», старший солдат. Армійський однострій одягнув відразу, коли почалася війна на сході. Хоча строкову і не служив. До армії працював висотником, активний спортсмен-екстремал в минулому. Неговіркий, стриманий. Про таких кажуть: знає ціну і вагу свого слова. Його, як і більшість земляків-донеччан, торкнулася війна, пройшовшись брязкотом заліза, розділивши навпіл на «тих» і «цих», ніби випробуючи на міцність кожного.
- Досі у пам’яті той день 18 липня 2014-го, - розповідає солдат. – Впали перші важкі снаряди на Донецьк – я тоді був там у робочих справах. Страшно. Справді страшно. Хто обстрілював – не знаю та й не хочу знати. Знаю лише, що рідне місто Краснодон захопили «освободітєлі». Донецьк теж під ними. Відтоді вирішив, що за будь-яку ціну треба виїжджати на українську територію, служити у чужинців не буду. Думав, що і родина зі мною. Але батько відрізав – не поїду і все. Сестри теж лишилися. На мою сторону стала мама. От ми з нею і вирушили до Харкова. З тих пір і живемо там. Вона працює. Я в армії, своїй армії. Підписав трирічний контракт. Думаю, пов’язати свою долю з військом. А там – як вийде, - закінчує розмову Олексій.
Хлопець впевненим кроком рушив до побратимів, свого дружнього екіпажу БМП-1, з яким скоро вирушатиме в район проведення ООС. А зараз у польовому парку ретельно готує важку броню та озброєння до виконання завдань за призначенням. Уже на ходу гордо кинув: «Моя мрія – увійти у свій рідний дім в українському однострої, обов’язково з медалями. Глянути в очі татові і сказати: «Донбас – вільний!» І вона обов’язково здійсниться!».
