Муздрамін. Для сучасної людини це слово ні про що не говорить. Моє знайомство з муздраміном відбулося, коли мені було років вісім. Я, сумлінно відплескавши запропонований ритмічний малюнок, повторив декілька звуків, які видав рояль. Серйозна дама сказала:
– Є дані. Беремо.
Мама була щаслива. Тато з гордістю говорив:
– Мій син навчається в муздраміні!
Боже, якби я знав, чим обернеться це «беремо». Я був зарахований до 4-ї музичної школи, що на Слобідці.
Мені купили теку для нот з портретом Глинки, нотний зошит, сольфеджіо, його дістали через тітку в Ленінграді, гумку і олівець. Тепер, вирушаючи до школи з портфелем, торбинками із чорнильницею і змінним взуттям, я ще три рази на тиждень тягав із собою і нотну теку. Система підготовки музичних кадрів була гранично простою і зрозумілою. Якщо всі нормальні діти, віддавши декілька годин для готування уроків, займалися своїми дитячими справами, то діти з муздраміну вичавлювали соки із хроматичних гам і акордів, фуг і етюдів під чуйним керівництвом батьків, які керувалися тим, що якщо грати шість годин на день, буде користь, чотири – бути добрим учнем, дві – просто закінчити школу. І коли під вікном дзвеніли дитячі голоси, і хтось із друзів кричав: «тітко Олю, а Жорик вийде?», бабуся суворо відповідала: «Він музицирує».
Можна лише уявити, які почуття сповнювали серце юного музиканта, сльози градом самі котилися з очей.
Легенда гласить, що на голові одного видатного одеського скрипаля було зламано декілька смичків, багато піаністів знайомі з таким невід'ємним музичним атрибутом, як лінійка. Один відомий музикант мені нещодавно сказав: «Якщо дитина обдарована, то 90% її успіху залежить від батьків, і якщо «з неї» нічого не вийшло, отже, у батьків не вистачило наполегливості».
Очевидно така доля батьків! Їхній хрест. У моїй історії переміг я. Після багатьох консультацій з викладачами було ухвалено рішення, що я буду займатися по 3 години на день. Поступово я призвичаївся, і мені почало подобатися ходити на заняття.
Школа займала частину наріжного двоповерхового будинку, практично по діагоналі від зупинки 15-го трамвая, із прозаїчною назвою «Психлікарня», трохи пізніше зупинку перехрестили на більш оптимістичне «Хлібозавод». Іншу частину будинку займали квартиронаймачі.
Не знаю, яке враження справляли на мешканців будинку наші музичні опуси, але ми точно знали, у якій квартирі варять суп, а у який – смажать рибу або котлети. Усілякі життєві перипетії, що виникають у квартиронаймачів, ставали частиною життя школи і були кулуарною темою обговорення музпрацівниками.
Для того, щоб потрапити до школи, необхідно було піднятися металевими сходами на другий поверх, де стрункими рядами стояли підписані зсередини калоші, черевики, чоботи. Перевзувшись, я спускався по натертих до блиску гвинтових сходах, проходив через концертну залу, на сцені якої ми займалися сольфеджіо, і заходив до класу – кімнати з п'ятьма кутами, із забитими дверима на вулицю. Тут мене зустрічав мій педагог, навдивовижу тепла і музикальна людина. Її ім’я Берта Мойсеївна Рубінштейн. У кожному класі висіли портрети композиторів. За дивним збігом в нашому класі висів портрет Рубінштейна, і я до певного віку вважав, що це дідусь Берти Мойсеївни, що викликало в мені особливу повагу до педагога. Берта Мойсеївна була схильна до повноти, невеликого зросту, з розумними, добрими очима, тихим спокійним голосом, але головне, у неї були руки.
Ні, це були руки не піаніста, скоріше, навпаки, короткі пухкі пальці із проявом подагри, але коли вона сідала за рояль, це було щось, звуки просто випливали з-під рук. У неї була дивовижна техніка, здавалося, вона не доторкається до клавіатури, а просто пурхає над нею. Я був у захваті і іноді хитрував, спеціально робив не так і просив, щоб вчителька сіла за рояль і показала. Іноді це вдавалося, частіше Берта Мойсеївна говорила: «Миленький, ну давай пробіжимо ще», клала руку на плече і, розставляючи акценти, тихо наспівувала: «Ті-та-та-та, ті-та-та-та».
Милістю Божою педагог!
Розміряний ритм нашого музичного життя було порушено приходом нового директора школи. З висоти прожитих років я розумію, що молодому керівникові Володимиру Даниловичу Стаховському хотілося внести новий світлий струмінь у наше життя, зробити його більш насиченим і цікавим. І він вніс.
Після: «Взвейтесь кострами синие ночи...» хор половецьких дівчат з опери Бородіна «Князь Ігор» «на 4 голоси» трохи напружував. Нас декілька разів перетасували «за голосами», і почалася робота. Протягом усього навчального року у зведеному хорі і окремо ми репетирували. З перших слів: «Улетай на крыльях...» наш керівник весь розчинявся в музиці, його притиснуті до грудей руки, підняті до неба очі символізували політ. У цей час хтось із нас зривався, і «фальцет» блаженства зникав з обличчя нашого хормейстера. Ми слухали все, що він про нас думає, і все починалося з початку. Ми намагалися, нам дуже хотілося, щоб усе вийшло, але досвіду хорового оперного співу, на жаль, не було. Здавалося, що репетиціям ніколи не буде кінця, хор тихо ненавидів половецьких дівчат і директора. Але на закінчення, завдяки його наполегливості і педагогічному таланту, плюс наше старання, на кількох оглядах і конкурсах, ми вийшли переможцями. Про нас говорили. Стаховський був щасливий, ми горді, що прославили четверту.
Пройшов час, і зведений хор 4-й музичної школи розкидало по життю. Більшість із нас не стали професійними музикантами. І слава Богу! Коли весняного травневого дня було здано останній випускний іспит, мене переповнювало почуття свободи. Я зосередив всі сили на вступі до інституту, щоб стати «інженером», як іронічно говорила моя бабуся, яку я розчарував як музикант. Я був упевнений, що вже ніколи не підійду до піаніно. Але на все потрібен час. Я помилявся. У різні миті життя, радісні і смутні, коли просто з нагоди – музика частенько виручала і виручає мене. І серце сповнюється запізнілою глибокою вдячністю до батьків, розумінням їхніх учинків і того часу.
Щойно закінчилася війна. Наші батьки пройшли через цю м'ясорубку, де був голод, страх, смерть. Їхні життя були зіпсовані цією чумою. У кожній родині було своє горе і свої втрати, які їх поєднували. Здебільшого, це були, як тоді говорили, прості радянські люди, які хотіли, щоб наш світ був світлим і чистим, щоб наші серця прагнули до прекрасного. У моєму класі, як втім і у багатьох інших, практично всі діти займалися в хореографічних, художніх, музичних та інших гуртках, студіях, школах. І ми були їх першою післявоєнною перемогою. Як же це було прекрасно і здорово! Дякуємо їм.
Кожен з випускників обрав свій шлях і професію. І не важливо, хто ким став. Головне, що в душах і серцях випускників «четвірки» є місце добру, розумінню і любові до справжньої, гарної музики. Прийнято оцінювати історію за Видатними випускниками. Не думаю, що це вірно. Так, з наших стін «не вийшов» Еміль Гілельс і Давид Ойстрах, але «четвірка» відкрила чудовий світ багатьом, для кого духовність і музична культура стали одним з основних елементів життя. І щоб хто не говорив, а правий був Ульянов-Ленін: мистецтво повинно належати народу.
Низький уклін тим, хто поклав своє здоров'я, сили, знання, можливо, свій талант заради одного: щоб тисячі хлопчиків і дівчаток розуміли і цінували прекрасне.
І за це дякуємо тобі, 4-та Слобідська музична школо!
Із днем народження!
Р.S.Якось мені зателефонував редактор газети «Одеські вісті» Іван Нєнов, який багато років працював у Туркменистані. Він сказав:
– Я хочу познайомити Вас із чудовою людиною.
Ми домовилися про зустріч.
Іван Георгійович прийшов з художнім керівником дитячого ансамблю скрипалів, «Мукам» народним артистом Туркменистану Гарольдом Ісааковичем Неймарком. Одесит. Один з небагатьох, хто не виїхав додому після розвалу Союзу і був обласканий керівництвом Туркменистану. Ми говорили про Одесу, Ашгабат, про музику, про складнощі роботи з дітьми. Вибравши мить, Гарольд Ісаакович дуже тактовно поцікавився, чи не займався я музикою. Почувши мою позитивну відповідь, він стрепенувся і вигукнув:
– Так, так, так, Ви той хлопчик, у Вас прізвище, що дуже добре запам’ятовується, моя мама згадувала. Ви її учень. Маму звали Берта Мойсеївна Рубінштейн.
Коло замкнулося.
