– Стояти! До мене!
Від грубого окрику я аж здригнулася. Ліворуч, у скверику, дитина років трьох-чотирьох злякано викинула шишку.
– Не можна! Грязюка! – знову гаркнула на дитину жінка.
Мама? Ні. Бабуся? Не може бути. Таких бабусь не буває.
– Це няня, – шепнула Любов Опанасівна, соціальний працівник, яка живе у п’ятиповерхівці неподалік. – Цю жінку найняла відома у нашому мікрорайоні родина. Батько – юрист, обслуговує заможних клієнтів. А ось – їхній особняк.
– Що за високою огорожею?
– Так. Глава родини дуже багато працює, додому приїздить пізно. Його дружина не працює, але теж дуже зайнята: шейпінг, басейн, масаж, косметолог, подружки, шопінг. Словом, мамі ніколи. Для дитини найняли няню, ця жінка в міліції працювала.
– Тому ж то голос поставлений...
– Так, вона дресирувала міліцейських собак. А тепер, як бачите, дресирує дитину. Звичайно, ця родина могла б найняти професійного педагога, але вирішили, що ті занадто добренькі – розбестять. Але що мене вражає найбільше : батьки ніколи не беруть дитину з собою в гості, на пікнік, у розважальні поїздки. Вважають, що вона, по-перше, заважатиме спілкуватися з друзями, а, по-друге, може повести себе "якось не так і поставити у незручне становище".
– Що ж виходить? У дитини замість тата – можливості, а замість мами – кінолог? І що це за суспільство, у якому непристойно з'являтися з дітьми?
Так раптово, прямо на вулиці, спливла тема для роздумів – нянька...
З цим словом завжди пригадується ім'я Орини Родіонівни. "Наперсница волшебной старины, друг вымыслов игривых и печальных". А про що вам говорить інше жіноче ім'я – Надія Осипівна?.. Ні про що? Але ж ця світська дама, яка досконало володіла чотирма мовами, – мама Пушкіна. "Она говорила с сыном на безупречном французском и непременно на «Вы»... От этого «Вы» веяло каким-то холодком и растерянностью. Надежде Осиповне казалось, что сын может наизусть прочесть своими глазами – умными и живыми – то, что происходит в ее душе. И это противоречило ее натуре, привыкшей к светской непроницаемости и властности… Умирая от тяжелой болезни, Надежда Осиповна при последней встрече с Александром просила прощения за то, что мало ценила, мало понимала… Просила прощения за то, что, может быть, чего-то недодала, не доглядела, не предусмотрела там, в далеком детстве и позже, в годы юности…"
Що змушує сучасних мам вдаватися до послуг няні? Чим вони розплачуються? І наскільки ефективне виховання няні? Ці та інші питання ми поставили деяким жінкам з провінції, які працюють в Одесі у заможних родинах.
Заможна няня і нещасна бізнес-вумен
– Я працюю нянею другий рік, – розповідає Оксана Р. – Мамі дитини 30 років, у неї – бізнес, причому, не тільки в Одесі, але й у деяких інших містах. З чоловіком ця жінка розлучилася одразу після народження сина. Хлопчикові зараз п'ять років. Перший рік з немовлям сиділа бабуся. Але вона – жінка досить молода і сучасна. Знаючи, що у дочки є можливість найняти няню, заявила про свій намір повернутися на роботу.
– Як часто дитина спілкується з мамою?
– Її немає вдома цілими днями. Увечері, коли мама приїздить додому, Сергійко біжить до неї, обнімає, цілує і – одразу до мене. А мама йде до своєї кімнати, де працює за комп'ютером і відповідає на телефонні дзвінки. Дитина звикла, що їй приділяється дві-три хвилини. Іноді Сергійко шепоче мені на вухо: "Оксано, я тебе люблю більше, ніж маму". І мені стає від цього страшно. Я не можу уявити, щоб мої діти сказали такі слова іншій жінці.
– Оксано, Ви виховали двох чудових дітей...
– Спасибі.
– Судячи з їхньої працьовитості, культури поведінки, Ви тримали дітей у строгості, завжди вимагали виконання своїх обов'язків. Чи можете Ви бути так само вимогливі до свого вихованця?
– Ні. Мені таких повноважень ніхто не давав. Господиня висловила свої вимоги: відводити дитину до садка, до англійської школи і до плавального басейну. Якщо Сергійко поводиться надто розв'язно, і я кажу про це мамі, то вона відповідає: "Ну, скажи йому що-небудь". Перші дні хлопчик розмовляв зі мною командним тоном (мої діти такого собі не дозволяли ніколи), але поступово він зрозумів, що йому зі мною добре. Поступово я поставила Сергійка на місце. Тепер я можу, не підвищуючи голосу, тримати його в межах дозволеного. Найстрашніше покарання, якщо я "образилася". Він одразу замислюється над своєю поведінкою, просить вибачити і обіймає мене. Насправді це чудова добродушна дитина. Коли ми удвох, він – шовковий. Але коли приходить мама, Сергійко змінюється на очах – стає примхливим, некерованим. Якщо він не хоче до садка, і мама сказала "Ні, до садка завтра підеш", я точно знаю, що вже через 10 хвилин вона дозволить прогуляти день. Він вміє пустити сльозу, обняти, поцілувати – так випрошує те, що хоче. Хитренький! Мама розуміє, що не можна показувати слабкість, але не може бути суворою і вимогливою. "Це тому, що у нас немає тата. Якби він був, він міг би сказати своє тверде чоловіче слово. А я не можу, в мене не вистачає характеру". Мама зазвичай сумує за своїм синочком. Треба віддати їй належне – вона бере його з собою за кордон, на відпочинок до Криму або у Карпати. Він дуже радий цим поїздкам, але завжди просить: "Давай візьмемо з собою няню!" Жодні вояжі не замінять дитині уваги, теплоти, спілкування. Коли Сергійко приходить із садочка, він усе мені розповідає: що було, як було... Такі ж довірчі, дружні стосунки у мене завжди були і є з моїми дітьми. Вони вже дорослі, але завжди все розповідають, радяться.
