Відомий в Україні і далеко за її межами письменник, журналіст, дослідник сивої давнини та сучасності, громадський діяч, лауреат ряду вітчизняних і закордонних літературних премій, удостоєний кількох державних та церковних нагород, збирач і популяризатор слави українського козацтва, заслужений журналіст України – усе це про колегу, з яким лікоть до ліктя працюємо в газетному цеху сьогоднішніх «Одеських вістей», Богдана Івановича Сушинського.

Приводом до написання цієї статті стали дві події. Перша – присудження йому звання лауреата премії імені видатного українського історика Дмитра Яворницького, якої Богдан Сушинський удостоєний за фундаментальний двотомник «Козацькі вожді України», велике історичне дослідження, аналогів якому сьогодні у вітчизняній історичній літературі не існує. Видання – наслідок роботи письменника над вказаною темою впродовж щонайменше трьох останніх десятиліть.

Незалежно від того, де перебував автор, чи то у звичайному журналістському відрядженні, скажімо, у селі Кармалюківка Балтського району, а чи відвідуючи на запрошення різноманітних організацій Париж, Сан-Франціско, Берлін, він неодмінно заходив до бібліотеки. Від простих, невеличких сільських до всесвітньовідомих університетських, академічних, державних. І скрізь, розробляючи одразу кілька тем («Козаччина», «Світове лицарство», «Друга світова війна», «Тарас Шевченко» та інші), знаходив, де більше, де менше, документальні зернятка, що, мов цеглинки, майстерно припасовані одна до одної, лягали в основу майбутніх книгжок. Скажімо, двотомній праці, про яку йшлося вище, передували романи «На вістрі меча», «Французький похід». «Вогнища Фламандії», «Шлях воїна» (це про участь українських козаків у Тридцятилітній війні), а вже потім з’явилися монографія «Козацькі вожді України. Історія України в образах її вождів та полководців ХV - ХІХ століть», роман-есе «Хмельниччина».

Останній, зокрема, викликав неоднозначну реакцію серед історичної громадськості, позаяк автор акцентував увагу читачів поруч з безперечними воїнськими заслугами гетьмана Богдана Хмельницького, на його фатальній життєвій громадянській і політичній помилці. Богданові, якого, без перебільшення, обожнювала вся догочасна Україна, не вистачало снаги, волі і прагнення проголосити її ще тоді, у середині сімнадцятого століття, незалежною державою. Хоча саме такого кроку чекала від керманича повстанських і козацьких військ Європа, що підтримувала національно-визвольні устремління віками гнобленого народу. На те було благословення Вселенського православного патріарха. Змирилися зі втратою українських земель і Річ Посполита, розтерзана внутрішніми чварами шляхти, і Оттоманська Порта, що пов’язла у безкінечних війнах на Балканському, Дунайському та Близькосхідному театрах.

Також неоднозначно був сприйнятий, тепер вже дослідниками творчості Кобзаря, один з останніх творів Богдана Сушинського «Тарас Шевченко: геній в самотності».

Річ у тім, що в цьому романі-есе Шевченко постає перед нами і як Поет – символ всенародних устремлінь до кращого життя, а надто – як людина з усіма її вадами, помилками, сумнівами, розпачами. Тут і непрості стосунки з царською сім’єю (відверте знущання в поемі «Сон» над імператрицею Олександрою Федорівною:

…Цариця - небога,

Мов опеньок засушений,

Тонка, довгонога,

Та ще, на лихо сердешне,

Хита головою.

Так оце – то та богиня!

Лишенько з тобою.

Наслідком цих рядків та й поеми в цілому стало заслання Тараса Григоровича на довгих десять літ солдатом до Оренбурзьких степів. Водночас, незважаючи на таку сімейну образу, і при відбутті покарання, і потому, Шевченкові патронувала донька Миколи І та імператриці Олександри Федорівни Велика княгиня, впливова та вольова жінка Марія Миколаївна Романова.

Повертаючись з Оренбуржя, морально пригнічений поет і художник пише розпачливого листа Гулаку-Артемовському: «Ех! То-то було б, дурний Тарасе, не писать було б поганих віршів та не впиватись почасту горілочкою, а учиться було б чому-небудь доброму, полєзному – от би тепер як знахідка. А то посивів, оголомозів, та й заходився вчитися фізики… А кінця все ж таки не бачу моєї сумної перспективи, та без протекції, правда, її й бачити неможливо; а в мене яка протекція?»

Але, незрима для нього, протекція все ж була. Сильна рука Марії Миколаївни, на той час Президента Академії мистецтв, відчувалася у звільненні Шевченка, нехай навіть під поліцейський нагляд. Про те, що воно стало можливим саме завдяки Великій княгині, свідчить лист від 6 серпня 1856 року начальника Третього відділення В. Долгорукова військовому міністрові І. Сухозанету: «…Її імператорська Величність государиня, Велика княгиня Марія Миколаївна, звертаючи увагу на долю Шевченка, який через десять років після покарання доведений до глибокого каяття у «проступках молодості», що відбувалися колись найперше від нетверезого його життя, зволила додати, що командир окремого корпусу, схвалюючи поведінку Шевченка, готовий, у разі запиту, дати про нього найвигідніший відгук». І, як наслідок, довідка канцелярії Третього відділення про звільнення Тараса Григоровича, у котрій говориться: «Рядового Тараса Шевченко, по уважению ходатайства о нем Ее Императорского Высочества Президента Академии художеств, уволить от службы, с разрешением пользоваться правами художника… и с дозволением ему писать и рисовать, но под строгим наблюдением местных начальств и цензуры».

Це лише одна з численних життєвих колізій, простежених за допомогою документів Богданом Сушинським у романі «Тарас Шевченко: геній у самотності». А найкращою оцінкою цього твору, де переплелися публіцистика і документалістика, є лист, що надійшов до редакції від праправнучатого племінника Тараса Григоровича Шевченка, дослідника творчості Кобзаря Олександра Відоменка, у якому він, зокрема, підкреслює, що роман за своєю суттю є новаторським. (Цей лист і став тією другою подією, що спричинила появу означеної статті). Автор вважає, що Б. Сушинський вперше в об’єктивному плані окреслив постать народного Поета і Художника. До цього нікому не вдавалося цього зробити: ні Кониському, ні Зайцеву, ні Чалому, ні Журу, ні Кирилюку. Богдан Сушинський впевнено доводить, що загальнолюдські вади не мають принижувати творче «Я», постать Генія, бо, більшою чи меншою мірою, вони притаманні кожній людині. Від них нікуди не подітися. Але перевагу слід надавати здобуткам, котрих у Шевченка не перелічити.

Далі Олександр Відоменко подає власну класифікацію шевченкознавства, згідно з якою воно поділяється на офіційне, альтернативне та об’єктивне. Представники першого визнають у характері Шевченка лише найвизначніший його поетичний талант і вперто намагаються замовчувати загальнолюдські вади. Це, зокрема, вчені інституту літератури імені Шевченка Національної Академії наук України.

Другі визнають у характері Шевченка лише загальнолюдські вади і вперто намагаються замовчувати його талант.

І, нарешті, треті, які визнають і Шевченків визначний талант, і загальнолюдські вади. Першим серед таких виявився письменник – академік Богдан Іванович Сушинський. Першим – найважче, зазначає Олександр Відоменко.

Від себе додамо – але найцікавіше.