Така от інтернатівська родина…
Ананьївська загальноосвітня школа-інтернат І-ІІІ ступенів впродовж останніх 52 років була і залишається справжньою домівкою для знедолених дітей-сиріт, малят, позбавлених батьківського піклування, та дітей з багатодітних сімей. Сьогодні тут мешкають, виховуються і навчаються 165 вихованців, які перебувають у дбайливих і турботливих руках досвідчених педагогів та вихователів. Понад рік очолює заклад Людмила Василівна Кирилова, яка за свою плідну працю на освітянській ниві у березні поточного року була нагороджена Почесною відзнакою Одеської обласної ради.
Тут знайшли затишок, порозуміння і друзів обділені батьківською увагою і теплом діти з Арцизького, Білгород-Дністровського, Ізмаїльського, Любашівського, Ананьївського районів, міста Одеси та ще багатьох куточків нашого краю. Серед них – 16 сиріт, 48 дітей, позбавлених батьківського піклування, якими опікуються круглорічно до завершення навчання. Решта – діти з багатодітних і малозабезпечених сімей, які лише на канікули повертаються до своїх домівок. Навчається інтернатівська дітвора у чудовому приміщенні, а мешкає в комфортабельних умовах у п’ятиповерховому гуртожитку. Торік на потреби інтернату з бюджету розвитку області було виділено 515 тисяч гривень, і сьогодні будівля красується новими вікнами та дверима.
– Крім суттєвої державної підтримки, велику допомогу нам надають спонсори, – розповіла директор закладу Людмила Василівна Кирилова. – Особливо ми вдячні небайдужим до долі дітей співробітникам одеської фірми «Будмонтаж-29», якою керує Віктор Іванович Коньков, а також колективу ТОВ «Одеська шпалерна фабрика CROCUS»(директор Петро Никифорович Косюга).
–Людмило Василівно, добігає до кінця навчальний рік. Скажіть, будь ласка, як працює ваш педагогічний колектив? і чи порадували своїми успіхами вихованці?
– Сьогодні в інтернаті працюють 18 вчителів і 24 вихователі. Всі вони мають достатню кваліфікацію, уміння і досвід, щоб працювати з такою категорією дітей. Всі вихователі заслуговують на добре слово, але я хочу відзначити Віру Миколаївну Алексєєву, Тетяну Іванівну Зубкову, яка трудиться у нас уже 27 років. Торік вона навіть відмовилася від вищої категорії всупереч рекомендаціям шкільної атестаційної комісії. Свій вчинок Тетяна Іванівна мотивувала тим, що, як філолог, вона не задоволена тим, як учні пишуть твори і диктанти. Каже, що діти роблять багато помилок, тож вона хоче відповідати своїй категорії, і їй совісно претендувати на вищу. Також у нас трудяться колишні вихованці інтернату Олена Бодян, Тетяна Аркадіївна Паладій.
На превеликий жаль, більшість дітей з багатодітних і малозабезпечених родин потрапляють до нас «педагогічно занедбаними». Вони мають незадовільну шкільну базову підготовку, і нам доводиться ліквідовувати прогалини у їхній освіті. Та в цілому діти — дуже обдаровані, пишуть вірші, гарно малюють, беруть участь в різних конкурсах та спортивних змаганнях.
Так, торік учень уже 5 класу Артем Леон в конкурсі малюнків «Збережемо ліс – майбутнє України!» виборов в районі перше місце, а в області посів третє. З шести наших випускників четверо вступило до вищих навчальних закладів. А найбільш талановитий з них – Дмитро Пашко – зараз навчається у Дніпропетровській митній академії.
У минулому році наша спортивна команда брала участь у зональних змаганнях з футболу, що проходили в рамках фестивалю «Даруймо радість дітям» серед інтернатів України, і здобула перше місце в області. А, репрезентуючи Одещину у фінальних іграх в місті Переяславі-Хмельницькому, стала п’ятою.
–Людмило Василівно, Ви чверть століття пропрацювали в освіті, з яких 23 роки на посаді директора ЗОШ І-ІІІ ступенів села Гандрабури. Скажіть, чи не шкодуєте, що прийшли працювати до школи-інтернату?
– У березні 2008 року я була переведена на роботу в інтернат. Звичайно, спершу було важко, але я не жалкую. Правда, дуже сумно і печально, що в нас ще стільки дитячого горя, зламаних дитячих доль. У простій школі це не так помітно, а тут за кожною дитиною стоїть сумна або трагічна історія. Наприклад, багато літ в інтернаті перебував наш найкращий випускник Дмитро Пашко з села Кохівки Ананьївського району, а рідна мати, яка була позбавлена батьківських прав, жодного разу його не відвідала. А дитина дуже хороша. Мені хотілося знайти цю жінку і подивитися їй у вічі…
До нас потрапляють діти, які свого часу не отримали ласки, тепла і уваги від своїх батьків. А коли бачать, що до них добре ставляться, то відповідають взаємністю. Вони розуміють, що знайшли справжню родину, відданих друзів і справжній дім. І вони не байдужі до місця, де мешкають. Це було зрозуміло, коли діти повернулися з літнього відпочинку. Якраз завершився ремонт, і, хоча їм були приготовлені інші кімнати, вони не заспокоїлися, поки не допомогли вихователям навести лад в гуртожитку.
Часто свій інтернат згадують наші колишні вихованці не лише в радості, а і у скрутну хвилину. Так, одесит Анатолій Павлович Головацький, який тут навчався разом з своєю дружиною, на схилі літ залишився сам з онуком. Коли йому стало важко самому виховувати хлопця, він нам зателефонував і попросив прийняти онука до інтернату. Як бачите, долі людей тісно переплітаються, і це говорить про те, що тут працюють фахівці, яких пам’ятають і люблять.
–Звісно, життя без проблем не буває. Скажіть, що Вас найбільше турбує?
– Завдяки державі та спонсорам, наші діти навчаються і живуть у нормальних умовах. На жаль, доводиться перейматися, щоб узаконити права дітей і забезпечити їх пільгами, оформити потрібні документи тощо. Також турбує подальша доля наших вихованців, навчання, працевлаштування, забезпечення житлом. Хочеться, щоб кожна дитина обрала вірний життєвий шлях і була щасливою.
Юрій ФЕДОРЧУК,власкор «Одеських вістей», Ананьївський район
Чудова сімка родини Черноморченків
Із Світланою Черноморченко зустрілась випадково, коли йшла до Новоєлизаветівської школи. Оскільки я нікого в селі не знала, то запитала:
– Ви, напевне, вчителька?
– Ні, – привітно посміхнувшись, відповіла жінка, – але вихованням займаюся.
Ось так невимушено познайомилась із багатодітною матір’ю. А згодом і з її чоловіком – Анатолієм Івановичем та п’ятьма їхніми дітками, які ще навчаються в школі. Двоє ж старших вже вилетіли із батьківського гнізда. Найстарший син – Віталій, закінчив архітектурно-будівельний ліцей. Тепер готується до служби в армії. Донька Аліна нині навчається в Одеському вищому професійно-морському училищі. Молодші Черноморченки навчаються в загальноосвітній школі. І, як сказала директорка Валентина Василівна Юдіна, мають хист до малювання.
Всі семеро діток гарно виховані, привчені до праці, вміють поважати старших.
У наш час слухняні діти, швидше виняток, ніж правило. Закономірно, що цікавлюся, як вдається Світлані Костянтинівні справлятися із такою великою родиною. Жінка знову ж таки посміхається, вже знайомою мені привітною посмішкою:
– А мені не звикати. Можна сказати, що я несу естафету своїх матері та бабусі. Я виховувалася теж у багатодітній родині. Нас у мами було семеро. А от у бабусі Єлизавети – аж десятеро. Ото була справжня мати-героїня.
До речі, Світлана Костянтинівна подала документи на оформлення цього почесного звання.
Варто зазначити. що в Новоєлизаветівці багатодітні родини невдивовижу. Тут є, наприклад, дві родини Чілеїв, в яких по восьмеро дітей.
У цьому селі, справді, народження дітей сприймають, як дар Божий. І відповідно до Божих заповідей і виховують своїх малюків. Тому й ростуть вони всі роботящими, слухняними і бережуть найкращі сімейні традиції. Як от Світлана Костянтинівна, гідно несе найпочеснішу естафету матері, яку передали їй мати та бабуся.
Лариса ПІВТОРАК,власкор «Одеських вістей», Ширяївський район
Живуть собі, виживають матері-героїні...
Мирнопілля – село як село. Із чудовим Будинком культури, відродженим ціною титанічних зусиль сільради до життя. Зі славними людьми й розбитими дорогами. Нестачею коштів у сільському бюджеті й пошуками шляхів його поповнення. Але є в Мирнопіллі те, що явно вирізняє його від інших сіл в Арцизькому районі. Тут найбільша кількість багатодітних сімей і матерів-героїнь. Ми перелічували їх з 55-річною Настасією Бобик. До речі, і сама вона – багатодітна мати й активна громадська діячка. Ніщо не прослизне повз її увагу. До усього вона небайдужа. Вона-то й познайомила мене з багатодітними родинами. А на той день 10 мирнопільських жінок уже були удостоєні звання «Мати-героїня». «Колись, може, я й рада була б цьому, – втомлено говорить 76-річна Марія Наконечна. – А зараз – чого вже? Життя прожите. Сімох дітей народити – це ж теж не поле перейти. Адже їх треба було виростити...».
Настя з розумінням її підтримувала: «Це так, так». Працювала Марія і дояркою, і свинаркою. І дітей привчала до праці. 42 свиноматок доглядати нелегко було. Тепер це – справа вже давня. 26 років як не працює. З дітей двоє перебувають у Москві, хоча прописані тут, у селі. «Як Союз розвалився – всі нещастя й посипалися, – зітхають матері-героїні, більшості з яких вже за 70, а то й за 80, як Емілії Берегій. – Молодим нині зовсім зле. Тому не вони нам, а ми їм допомагаємо. Корів тримаємо, птицю. І грошенят з пенсійних підкидаємо дітям».
Важке життя ними прожито. Але знаходилися люди, які навіть їм, багатодітним, заздрили. І, маскуючи заздрість, уїдливо казали: «Плодили-то заради грошей». Бувало й таке – тихцем падлючили. Саджанці за воротами ламали, квіти з коренем висмикували. Вдень у спину кидали образливі слова. Н. Бобик сказала, вже ніби й не ображаючись: «Бувало, звертаєшся в магазині до черги – мовляв, пропустіть, вдома п’ятеро дітей чекають. А тобі в обличчя: «Добридень! А хто тебе просив стільки народжувати? Нічого, постоїш!».
Вона, а з нею згодні, по суті, всі мирнопільські багатодітні матері, вважає, що надбавка до пенсії повинна йти і для тих, хто народив трьох дітей. Мовляв, їм хіба легко за такого дорогого життя дітей ростити? Ну-бо, нагодуй та одягни, та виховай їх порядними людьми.
Вічні трудівниці. Вони завжди були безкорисливими. Василина Берегій – та взагалі на трьох малят за вдівця пішла. І тільки на четвертого спільного 4 рублі на місяць одержувати стала. Але тоді ж по 15 – 20 копійок буханочка хліба коштувала. А згодом ще чотирьох народили. Чоловік ось уже 20 років як помер: у скотаря праця виснажлива, важка, усе здоров’я на фермі й залишив.
Так ми підходили то до одного, то до другого будинку. Літні господині всідалися на ослінчик, спираючись на палички, щоб раптом не втратити рівновагу, і вели відверту розмову.
Худинець Катерину я впізнала, хоча й не одразу. Писала колись про неї, одну з передових доярок у районі. По 3,5 тонни молока надоювала вона за декаду від кожної корови своєї групи. Було доїння тоді триразове. А вдома залишалися дрібненькі діти. У два місяці віддавала в ясла. А народила всього Катерина 15 дітей. «Ось я й дивуюся, – говорить, – хтось одного народить – і скаржиться: тяжко».
Настя двох корів тримає. Молоко на ринку продає – по 4 гривні за літр. Іде воно нарозхват – жирне, смачне. Збирає й сметану, вершки збиває, сир робить. Торти до весільного столу та на іменини на замовлення виготовляє, щоб заробити копійку і дітям допомогти. А щодо державної допомоги, то думка в неї така: «Хитро, – говорить, – держава чинить. Одною рукою дає, другою – віднімає. Ціни у кілька разів підвищили, а пенсію – на одиниці відсотків. Так ми, справді, ніколи з убогості не виберемося. Тому зі своїми проблемами, як і раніше, будемо справлятися самі».
Ми чекали автобус на Арциз, коли Настасія Бобик вимовила ключову фразу: «Бути матір’ю-героїнею почесно. Але бути матір’ю багатодітної родини – важка, виснажлива праця. Однак не пошлють тебе як заохочення навіть у Будинок відпочинку, не те що – санаторій. Тим часом, всі матері-героїні – це жінки з розхитаними нервами, надірваним здоров’ям і хворими ногами. Як у мене». І чомусь засміялася. Не звикла, мабуть, скаржитися.
З вікна автобуса, що відійшов, я дивилася услід Настасії. Незважаючи на постійний біль у ногах, ішла вона швидко. Вдома її чекали чоловік-інвалід і улюблена онучка, яка захворіла на грип...
Таїсія БАРАНОВА,власкор «Одеських вістей», Арцизький район
