У рамках традиційного циклу культурних програм «Великодні зустрічі», які організовує Обласна рада миру, у Культурно-діловому центрі медпрацівників (вул. Грецька, 20) відбулася виставка творів Тетяни Бондарчук. Художниця репрезентувала свої пейзажі і натюрморти – по-південному соковиті, теплі і щирі.

Зазвичай про художників і їхню творчість пишуть журналісти і критики, іноді – глядачі. У цьому випадку, Тетяна Анатоліївна Бондарчук розповідає про себе сама. Сподіваємося, читачі погодяться: художниця володіє і даром слова.

Народилася я в Одесі, на Пересипу, у родині інженера. У старому одеському дворику було все: величезне дерево посередині, кущі аґрусу, три білі курочки, кішки, кіт Васько, сусід Василь Іванович, шарманщик, скляр, листоноша на прізвище Синенький, поросята.

Моя мама, Надія Дмитрівна, добре малювала, але стати художницею їй не судилося – важко було жити після війни.

Коли я підросла, відбулася сімейна нарада на чолі із двома бабусями – маминою і татусевою мамами. Татова мама сказала: «Дівчинка буде грати на піаніно! Ми їй купимо інструмент – вона буде навчатися». На що мамина мама заперечила: «А навіщо нам піаніно? Нам його і ставити ніде. (Ми вчотирьох жили в одній кімнаті з кухнею). Таня піде в художнє училище і буде малювати». Так визначилася моя доля. Треба сказати, що я з великим бажанням малювала із раннього дитинства, а в школі постійно оформляла стінгазети. Але чудесна, приваблива мрія дитинства – грати на піаніно – живе в мені дотепер. До цього інструмента в мене особливе ставлення. Наївна бабуся! Вона гадала, що етюдник, мольберт, полотна займають менше місця, ніж піаніно.

У художнє училище я все ж таки вступила, хоча серйозно захоплювалася баскетболом і легкою атлетикою. Тренування проходили на стадіоні в парку імені Т.Г. Шевченка. Дерева над морем, квіти на алеях – все це залишило свій відбиток. Що мені найбільше подобається малювати? Дерева, квіти, море.

…У художньому училищі на відділенні живопису я навчалася у К. Філатова – цікавого художника. Ми, його учні, були оточені турботою і увагою. Пам'ятаю, він і матеріально допомагав, і за фахом багато теж, радив, цікавився життям своїх учнів. Запам'яталися його слова на одному із занять: «Ви знаєте, скільки я побачив таких художників. Талант спалахнув – і все. Проходять роки, і його не видно. А треба – як свіча: не поспішаючи, повільно горіти все життя. Нехай хоч маленький вогник, але горить».

Зазвичай, влітку в училищі була практика: етюди, зарисовки. І зазвичай – це море, дерева, квіти, сонце, зокрема і «Сонце в келиху», мідії на багатті. Не забути концерти до свят, які влаштовували студенти – колоритні особистості.

Закінчивши училище, я працювала художником-оформлювачем у різних організаціях, вела гурток у дитячому центрі «Самоцвіт». Виставляла свої роботи, в основному, графіку, на виставках жінок-художниць, присвячених 8 Березня; на виставках авторської графіки – присвячених О.С. Пушкіну, обороні Одеси.

…Коли підріс мій син, то виявив бажання навчатися грати на піаніно. Але на сімейній нараді вирішили: оскільки піаніно ніде ставити (скрізь підрамники, полотна, мольберти тощо), то він буде навчатися грати на гітарі і закінчить художнє училище, – що він і зробив з великим задоволенням. Правда, гітару так і не опанував...