Міжнародна громадськість схильна до банальностей. Це ж треба було вигадати – День демократії! Шоумени з ООН встановили також Дні: жінок (8 березня); води (22 березня) – за логікою мають бути також Дні суходолу та повітря; метеорології (27 березня); здоров’я (7 квітня); метеорологічних учень (27 квітня) – прохання не плутати з Днем метеорології 27 березня; сім’ї (15 травня); громадської служби ООН (23 червня) – «себе, любимому, посвящает автор»; кооператорів (4 липня); народонаселення (11 липня) – завважмо, не населення і не народу, а «народонаселення»; далі йде: корінного населення Світу (9 серпня) – знову ж таки, будьте панове, уважні, бо ще відсвяткуєте щось не те; милий нашому серцю – День демократії (15 вересня); Хабітат (!?) (5 жовтня) – і гадки не маю, що воно, чи вона, чи вони таке, але обов’язково відсвяткую з друзями, піднімемо келихи: за Хабітат до дна!; пошти (9 жовтня); психічного здоров’я (10 жовтня)…
Я сумлінно продивлявся сайт ООН, вибираючи найколоритніші Дні урочистостей, а на психічному здоров’ї – здався. Пропоную місяці, що залишилися до наступних президентських виборів, проголосити Місяцями психічного здоров’я. Є й варіант святкування: видавати посвідчення кандидатів у президенти тільки після пред’явлення довідки від психіатра. І більше того: лише за наявності довідок про психічне здоров’я видавати на дільницях бюлетені для голосування. Гадаю, це піде на користь усій країні.
Як бачимо, ООН пропонує не вельми оригінальні свята. Усе просто і, нажаль, без смаку. Згаданий перелік скидається на сторінки з революційного календаря Першої Французької республіки, в якому червоною барвою були позначені Дні чи то першого, чи то останнього снопа, а також усілякі астрономічні рівнодення. Цей перелік подібний і до урочистостей радянського штибу. Цікаво, що кандидатська дисертація Раїси Горбачової була присвячена радянським святам. Авторка переконувала: нові свята, на кшталт Дня шахтаря чи води, неодмінно сприятимуть утвердженню нової національної формації – радянського народу. У цьому, мабуть, переконані й клерки з ООН: Дні Хабітат і психічного здоров’я зміцнять єдність усього Народонаселення. Тож: з Днем Демократії!, і попрошу, до дна, не сачкувати.
Та повернімося до самої винуватиці свята – демократії. Наявність синонімів завжди свідчить про поширеність явища. Хрестоматійний приклад: в українській, як і решті європейських мов, є не більше десятка слів, котрі описують колір снігу. А от в мові чукчів й ескімосів таких слів близько сотні. Цей самий мовний критерій можна застосувати й для характеризування демократії. Окрім слова запозиченого з грецької – «демократія» – в українській використовується і його калька: народовладдя. А в назві нашої держави – Республіка Україна – застосовується калька латинська – «республіка», що дослівно перекладається як «справа народна». Латинянам після повалення монархії потрібен був термін, що позначав би нову форму правління. І вони вдалися до перекладу терміну грецького. Нині вчені розмежовують поняття «демократія» та «республіка». Першим позначають політичний режим. Другим – форму правління. Але історично ці терміни вказували на одне й те саме явище. Показово, що в США дві партії-близнючки, Демократична та Республіканська, по суті називаються однаково. Але є в українській і четверте слово, котре також позначає владу народу: «річ посполита». У Середні віки в Україні, Польщі та Литві посполитими називали простий люд. А синонімом до слова «річ» є слова «справа» та «діло». Тож «річ посполита» – це діла чи справи народні. Ця лексема «річ посполита» й нині фігурує у назві Польщі: Richpospolyta Polska. Тож, згідно з мовним критерієм, демократія в Україні – давнє явище. Звісно, не таке розповсюджене, як сніг на Чукотці, та все ж.
Варто звернути увагу й на таку цікаву річ. За всіма проектами Української незалежності, які лише відомі історикам, Україна мусила бути республікою. В Україні не було жодних монархічних марень. У XVI столітті, за висловом історика Наталі Яковенко, «містично зникають» українські княжі роди. На політичну авансцену виходить козацтво. Символом політичної віри стає воля. Будь-яка влада починає сприйматися як тиранія. Будь-яка влада починає викликати ненависть. І лише Богдану Хмельницькому й Іванові Мазепі вдалося залізною рукою приборкати козацький анархізм. Усі ж інші гетьмани втрачали булави разом із головами. Тож і не дивно, що Україна століттями не могла здобути незалежність. Останнім чітко вираженим спалахом анархізму був рух Нестора Махна. Теорії анархізму створили німець Макс Штірнер, росіяни Кропоткін і Бакунін. Але тільки в Україні анархія стала безпосередньою практикою.
І новітня політична історія до болю нагадує сторінки історії середньовічної руїни, коли в Україні точилася громадянська війна й у кожному більш-менш значному містечкові був свій гетьман. Кожен політик в Україні, якщо він виявляє бодай дещицю слабкості, неминуче втрачає владу. У 1991 році ми дружно обрали Президентом Леоніда Кравчука. Але вже 1993-му він позбувся влади. «Червоні директори» організували страйки й забезпечили перемогу Леоніда Кучми. Щоб не казали за Кучму, але він був сильним Президентом. Та на кожну силу є сила більша. І Юлія Тимошенко, й Олександр Мороз провели акцію «Україна без Кучми», продовженням якої й стала Помаранчева революція. Віктор Ющенко – слабкий Президент (якщо його взагалі можна назвати Президентом). Тож і не дивно, що його влада викликає алергію, й у тих, котрі в 2004 році голосували проти нього, й у тих, котрі тоді відстояли на Майдані свій вибір. Майже п’ять років країну стрясає політична лихоманка. І причина – недолугість і безпорадність політичного керманича. Найвірогідніші претенденти на президентську посаду – Юлія Тимошенко та Віктор Янукович (і, можливо, Арсеній Яценюк, що, однак, вельми сумнівно) всіляко демонструють: вони не допустять політичної вакханалії. Бо слабка влада провокує хаос.
Звідси випливає дуже простий висновок: демократія неможлива за слабкої влади. Це за монархії, як каже прислів’я, почет грає короля. За демократії ж така ситуація нонсенс. Політологи ремствують: в Україні не розвинене громадянське суспільство. Що вони мають на увазі? Простими словами – те, що людина ніде не може знайти правди, зокрема, управи на якогось самовдоволеного князька-чиновника. Що жодна громадська організація, скільки б петицій вона не виголошувала б, скільки не стовбичила б на майданах, ні в судах, ні в радах не зможе відстояти права своїх членів. І ця ситуація, що є звичною в Україні, вказує водночас і на нерозвиненість демократії, і на слабкість державної влади. Одесити загалом скептично ставляться до Помаранчевої революції, але той факт, що тоді люди на Майдані відстояли свою правоту, домігшись негайного розгляду виборчих фальсифікацій у Верховному суді, свідчить і про силу державної влади в 2004 році, й про певну демократичність суспільства. Минуло вже майже п’ять років. Безперечно, в Україні утвердилася свобода слова. Але ця свобода – марнота, якщо за словом не йде діло. Якщо за критичними виступами журналістів, депутатів, громадських організацій – не йде діло, а саме: рішення державних органів і судів. Тож мушу скрушно констатувати: ослаблення державної влади зумовило й занепад демократії. Відтак повторю: найважливіше завдання, яке стоятиме перед наступним Президентом, – відновлення керованості державою. А це – шанс для демократії.
За великим рахунком, будь-яке державне правління є демократичним (звісно, в дуже широкому сенсі цього слова). З одної простої причини: без згоди політичного класу жоден лідер не втримається біля державного стерна. Промовистий приклад: період двірцевих переворотів у Російській імперії. Катерина І, Єлизавета, Катерина ІІ, Олександр І посідали трон, маючи на те вельми сумнівні права. Їхні конкуренти скніли у в’язницях, померли задушені шарфами або заколені столовими виделками. Володарі дуже уважно дослухалися до потреб дворянства, від волі якого фактично й залежало кому бути монархом. Нині, з поширенням загального виборчого права, роль дворянства перебрав увесь народ. На зміну шарфам і виделкам прийшли виборчі бюлетені. Viva демократія!
Однак демократія – найнебезпечніша форма політичного режиму. Будь-яка людина здатна помилятися. Натовп помиляється частіше, аніж кожна людина зокрема. І мільйонний народ також не застрахований від помилок. Справа лише в тім, що, помилившись, народ не годен виправити помилку. Народу нема до кого апелювати, нема з ким радитися.
Мудрий Сократ кепкував: коли в чоловіка порвуться сандалі, він звереснеться до шевця, бо той знає як їх полагодити; коли зіпсується одяг – до кравця, той зуміє залатати; похитнеться здоров’я – піде до лікаря, але аж ніяк не до шевця і не до кравця. То чому ж державні проблеми вирішуються демократичним шляхом? Чому шевці, кравці, лікарі, пекарі, актори, поети, торговці й інші громадяни вважають, що, порадившись, вони зуміють виправити державні негаразди? Мабуть, вважав Сократ, у будь-які справі потрібно покладатися на фахівця, а не звертатися за порадами до аматорів. Адже ніхто, коли в нього болить, приміром, зуб, не скликає консиліум з пекарів, шевців, солдат, моряків, торговців і тих, кому більше нема чим зайнятися?
Немає іншої влади окрім влади народу. Немає альтернативи демократії. Але демократія – це передусім величезна відповідальність. Погортавши мемуари видатних політиків, можна завважити, що вони сприймали владу як непосильний тягар. Владу треба доручати тому, хто не прагне її, – повчав Платон. Нині ж спостерігається зовсім інша ситуація: до влади рвуться всі, кому не ліньки.
Будьмо відповідальні.
