Роздуми за мотивами поеми Надії Мовчан-Карпусь «Іду на прю»
Наступили Покрова – найбільше свято запорозьких козаків, які вважали себе захищеними Богородицею. Скільки книжок, статей, наукових розвідок написано про цих мужніх лицарів степу! Скільки наспівано пісень! Рідко які вечорниці обходяться без пісні «Гей, на горі, там женці жнуть… А попід горою яром-долиною козаки йдуть».
А на Одещині популярною є пісня «Чорноморець, матінко, чорноморець вивів мене босую на морозець».
Ми іноді забуваємо, що наші унікальні степові лицарі були не менш вправними морепроходцями. А це варто пам‘ятати!
У 269 році численний флот наших предків розгромив Афіни, Спарту, Коринф, у 907 році 2 000 лодій, у кожній по 40 воїнів на чолі з князем Олегом обложили Царгород і взяли велику данину. Треба памятати і про 941 рік, коли вже 10 000 лодій попливли під проводом Ігоря на Царгород і про 944 рік, коли греки писали: «Ось ідуть руси, без ліку кораблів у них!», коли князь Ігор узяв величезну данину з Візантії.
І тільки після 988 року, коли князь Володимир на чолі русів поплив Дніпром, потім морем, узяв Корсунь і хрестив і всю Русь-Україну, перестали наші прадіди ходити на Царгород, оскільки віра була одна.
Та у 1453 році турки-османи захопили Царгород і зробили з нього собі столицю Стамбул. Тепер руси-українці знову скеровують свої лодії через море. Коли ж 1552 року князь Дмитро Вишневецький об’єднав окремі загони козаків у Запорозьку Січ, такі походи на Стамбул (гени ж бо незнищенні!) стають регулярними. У запорожців з’являються навіть підводні човни!
Українська геополітична ситуація, місце, яке посідала Україна у Європі, примусили наш народ випродукувати-витворити суспільну верству воїнів-дружинників-захисників, що постійно впливали на характер, ментальність, культуру народу. Оселедець, вуса, гоління бороди, червоний-малиновий колір стягів, зброї, одягу від Гатила до Святослава, до Байди, до Богуна єднали їх. Ця верства постала на дуже давніх індоєвропейських військових традиціях.
Після ліквідації Запорізької Січі, козацтво – гени ж бо незнищенні! – тривало на інших землях – на Одещині, за Дунаєм, на Кубані. Поступово козацтво в Україні занепадало, але – гени незнищенні! І тому за будь-якої зовнішньої загрози чи натяку на можливе усамостійнення України ці гени починали говорити-діяти – і козацтво воскресало. Так сталося у середині ХІХ століття, так і на початку ХХ ст.
Гей, там, на горі, Січ іде,
Гей, малиновий стяг несе!
Наше славне товариство,
Гей, машерує! Раз-два три.
Тож нічого дивного нема в тому, що наша степовичка, наша «журавка» Надія Мовчан-Карпусь у часи, коли знову по всій Україні шириться козацький рух, взялася за унікальну поему «Іду на прю» – про легендарного отамана Самійла Кішку, який у 70-х роках ХVI століття потрапив у полон до турків, провів там чверть століття, а 1599 року десь у районі нинішньої Євпаторії очолив повстання українських невільників на турецькій галері, які перебили яничарів і повернулися на Україну.
Це було таке славне, таке неповторне звільнення, що слава про Самійла Кішку з допомогою кобзарів розійшлася по всій Україні. І його було обрано запорізьким гетьманом! Він разом з польським військом брав участь у походах на Молдову, на Лівонію.
Тому козацтво – це наша тема! Ми, одесити, є прямими нащадками причорноморських козаків, які тирлувалися-таборилися по берегах Руського-Козацького моря, спинялися не раз на лиманах, добували там сіль, ночували біля унікальної на півдні України Жевахової гори, селилися на Пересипу, відвойовували у турків Очаків, Ізмаїл, Гаджибей, потім розбудовували Одеський порт.
Чи не тому незабутній Юрій Трусов видав чудовий роман «Хаджибей»? Чи не тому наш відомий письменник Богдан Сушинський присвятив цим мужнім лицарям з десяток своїх книжок, серед яких є блискучі «Козацькі вожді України», «Козацька енциклопедія»? У Володимира Гараніна є тривожно-бентежна поема про суперечливий чин Івана Сірка…
Тож в один ряд із цими (та й іншими) творами одеситів стає і поема Надії Мовчан-Карпусь «Іду на прю!»
Тим більше, що авторка народилася у козацькому роду на берегах Тилігула (річка Журавка), навчалася у Ізмаїлі, живе у Одесі – весь час на берегах нашого Козацького, Руського моря, де жили, боролися, перемагали турків і татар, будували Одесу, Ізмаїл, Очаків тисячі козаків і Мазепи, і Орлика, і Сірка, і Головатого. А Самусь, хоч і уродженець Канівщини, мріяв про те, щоб вивести на це узбережжя козаків, зробити їх «моряками».
Радує і тішить, що авторка зображує наше унікальне, ні на кого у світі не схоже козацтво так, як воно того заслуговує. Це лицарський орден з чітким кодексом честі, з презирством до смерті, але пуповиною своєю тісно прив’язаний до своєї рідної землі. Козаки готові багато зробити задля своїх рідних і милих, але понад усім тим стоїть у них поняття честі і Вітчизни, як це геніально зобразив Котляревський:
За милу все терять готові,
Клейноти, животи, обнови,
Одна дорожча милой – честь.
Любов к Отчизні, де героїть,
Там грудь сильніша від гармат,
Там жизнь – алтин,
а смерть – копійка,
Там лицар – кожен парубійка,
Козак там чортові не брат!
Надія Мовчан-Карпусь пропустила усе життя Самійла через своє жіноче і материнське серце, через душу. Авторка проявила себе у цій поемі і як кохана дружина, і як матір, і як донька цієї землі. Тому такі реальні картини весілля і татарської навали, картини боїв і неволі, описи чистої любові, аж ніби старомодної на тлі нинішнього розгулу насильства і розпусти. Запам’ятовується розмова – на рівних! – невольника Самійла із султаном, гріють душу сцени весілля.
Та й справді, авторка пише про козацько-татарські війни, але все це у якомусь чарівливому серпанку. Це високий дух наших казок, колядок, наших епічних дум, де не все є страшним і брутальним, де перемагає добро. Це авторська удача, це високий політ поетичності. «Іду на прю» – се гімн-славень нашому Чорноморському козацтву.
І хай нас не дивує, що така лірична і жіночна поетеса зуміла проникнути в душу Самійла, перейнятися турботами козаків, передати у Слові лицарську душу наших захисників.
Згадаймо Марусю Чурай, авторку чудових пісень, співаних козакамипо всій Україні, дружину сотника Зависного, яка, вбивши свого чоловіка-зрадника, підірвала пороховий льох у фортеці Буша. Згадайте дівчат-козачок, вірних подруг своїх коханих. А Надія Сигида, любов Павла Грабовського, яка дала ляпаса жандарму і була по-звірячому вбита.
І тут гени спрацювали. Поема авторці вдалася, поема зажила своїм життям. Надія Мовчан-Карпусь вилляла з душі своєї чудовий думоспів про одного з перших наших отаманів.
Вимальовуючи жіночі образи, поетеса зображує і їх не просто вірними, кохаючими, працьовитими, турботливими, а й патріотами, рівними у цьому почутті козакам! Образ дружини Самуся є удачею поетеси. Це справжня українка, яка тридцять років зберігає вірність чоловікові, що перебуває у турецькому полоні, яка виховала і сина, і онуків гідними дітьми України. Вона вірить, що чоловік повернеться. Вона молить Бога, Матінку Божу і навіть сили Природи, підсвідомо апелюючи до часів дохристиянських.
Ось син Ганни і Самуся Іван іде на війну, мати
Мовила стиха: «З ніченьки в нічку
матері Божій ставлю я свічку…
Знала, що йтимеш…
Як же інакше:
Горе Вкраїни, сину мій, – наше.
Благословляю…»
Та ось вертається нарешті після багатьох літ неволі Самійло. Ганна рада-радісінька бачити його! Та недовго тривало це щастя: прийшли посланці Січі, запрошують Самійла на гетьманування.
Ганна зламалась, наче билина,
Ледве зронила: «Там десь дитина…
Любий, збирайся… Січ без гетьмана.
Благословляю на отамана».
І юнак Самійлик, у якого ледь
сіються вуса, з дідом їде на Січ:
Небо нависло. Пугач пугука.
В ніч упірнули дід і онука.
Показовим є епілог поеми, про козацькі хрести, які дивляться на нас і питають, хто ж до волі прокладе мости?
Це не прості слова. Надія Мовчан на тому ж таки Тілігулі, біля села Любопіль звернула увагу на своєрідні давні козацькі хрести на трьох старовинних цвинтарях. Швидко прийшло розуміння зв'язку часів, спадковості поколінь тутешніх мешканців.
З її легкої руки селяни-любопільці почали осмислювати свої унікальні козацькі прізвища, насипали символічну могилу, куди знесли кілька хрестів, освятили її. В урочистостях взяли участь одеські козаки Чорноморського козацького війська. Генерал-отаман Анатолій Петько висвятив у козаки групу учнів, присвоїв звання сотника директору школи, сільському голові. Того ж дня осавулом бунчужної служби стала Надія Мовчан-Карпусь. Роком пізніше вона була нагороджена Міжнародним козацьким орденом Лицарської звитяги (під № 256).
Поема «Іду на прю» вивчається на уроках літератури у школах Одещини. Учні з дитинства переймаються козацьким духом, козацькою відвагою. Хай ростуть справжніми козаками.
Хрести стоять, нагадують важкий тернистий шлях України до омріяної волі. А чи є сама воля? Чи стала Україна вільною насправді?
Віримо, що стане такою, бо гени незнищенні, бо є ще козацький дух, є козаки і козачки! А козацькому роду нема переводу!
