Валерія Батіста я знаю давно, з початку вісімдесятих років. З тих пір, коли він був головним агрономом одного з провідних господарств району, і його, як одного з найгідніших, обрали секретарем парткому. З ним завжди було цікаво розмовляти, оскільки Валерій Андрійович – людина різнобічних інтересів. Відомий він не лише як фахівець з великим агрономічним досвідом, але і як запеклий книголюб. І як поет, якому підвладна лірика різних жанрів. І як шахіст, котрий активно брав участь у різноманітних турнірах. І просто як небайдужий чоловік, чіткий у своїй позиції, і ніколи цієї позиції не змінював. Знаю, що він боляче переживав всі ті так звані аграрні реформи, які практично привели сільське господарство до колапсу, оскільки провадилися безглуздо, непродумано, найчастіше для «галочки», без елементарного прораховування перспектив. Пішов на пенсію, але без діла не залишається. Змушує ефективно «працювати» кожну сотку своєї присадибної ділянки, вирощує дрібну худобу і птицю, не заглядаючи «у кишеню» ні роботодавця, ні держави. А ще залишається «незвільненим» головою профкому сільгоспкооперативу «Суворове», хоча сьогодні захист інтересів трудівників сільгоспкооперативів зводиться до забезпечення лише декількох основних позицій колективного договору, укладеного між ними і керівництвом підприємства. Його хвилює і здача позицій профспілками, що втратили більшість своїх повноважень, і негативні зміни, що відбуваються в країні, у сфері соціально-економічних і політичних відносин. Він переконаний, що на селян дуже боляче вплине Закон «Про безпеку та якість продовольчої продукції», який планується ввести з 1 січня. Цими днями Валерій Андрійович як давній друг зайшов до редакції районної газети «Придунайские вести», і у журналістів була можливість поговорити з ним про найбільш значуще – як же далі виживати селянинові, коли нагорі ухвалюються такі закони.
– Багато селян непокояться через нововведення, яке додає турбот приватному виробникові і ще більше знецінює вкладені ним у цю справу зусилля, – поскаржився співрозмовник. – Адже тепер, якщо захочеш продати вирощене порося, теля або птицю, потрібно виконати цілу низку вимог, витратити на одержання всіляких довідок час і гроші. Наші законотворці прагнуть усе влаштувати за західним зразком, забуваючи про те, що в даному процесі упущені важливі сполучні ланки.
Головне – не організована заготівля продукції, як робилося це раніше, коли у селян заготконтори скуповували надлишки вирощеного і потім реалізовували їх через державну мережу. А що залишається робити з худобою, вирощеною на власному подвір'ї на реалізацію? Продавати з двору, як воно зараз і відбувається.
Я ось беру молоко у сусідів. Знаю точно, що їхня корівка ні на що не хворіє. Ще одна перевага – молоко мені обходиться дешевше, ніж його продають у місті.
Селянинові судилося обходитися за рахунок свого натурального господарства, тим більше зараз, коли земельні паї приватизовані. Ну, а що тепер, куди податися?
Так, селянин завжди був пристосованіший до суворих реалій. Але як звикнути до цінового безладу, що б'є по всіх аграріях, але найбільше по сільгосппідприємствах, які залишилися на плаву, котрі щоразу стикаються з непомірними цінами на пальне, солярку. Піднімають ціни регулярно, особливо в період оранки, сівби, збирання врожаю, причому безпідставно. А держава ці перекоси "не бачить", прикриваючись законом про невтручання у діяльність бізнесових структур. Від Антимонопольного комітету теж користі мало, оскільки його діяльність не скоординована з державою. І головне – сюди найчастіше уплетені інтереси політичної еліти.
– У чому найголовніше, на Ваш погляд, лихо?
– У тому, що в країні не контролюються ціни. Це дозволяє перекупникові, посередникові наживатися на своїх послугах. А ще Україна вступила до СОТ... Подивіться, що одержить від цієї спілки Росія, яка тільки готується увійти до Світової організації торгівлі, і що – наша країна. Росія чітко визначила власні пріоритети, звернувши увагу, насамперед, на захист вітчизняного виробника. А нам "світить" перспектива перетворитися на сировинний придаток Заходу. Офіційна статистика говорить: за перше півріччя 2009 року Україна, перебуваючи у цій організації, уже втратила 776 млрд грн. Вдумайтеся! І ми хочемо наповнити бюджет. За рахунок чого? Зовнішніх позик? Куди вони потім зникають? "Кінців" не знайти. Пам’ятаєте, як було з "Криворіжсталлю"? Розбиралися, комісію Верховної Ради скликали, та так нічого не з'ясували. Швидше за все, 9 млрд пішли на забезпечення виборчої кампанії.
– І що залишається селянинові?
– Сподіватися лише на себе. Чому я акцентую на цьому увагу? Та тому, що маємо ми сумний досвід – реорганізацію колективних підприємств. У Суворовому базове сільгосппідприємство мало 7,5 тис. га, залишилося – 3. Майже тисяча з них здана в суборенду без відома пайовиків. Люди зіткнулися із заборгованістю і щодо Пенсійного фонду, і щодо заробітної платні. Частина з них віддала свої паї до інших структур, пайовиків у сільгосппідприємстві залишилося зовсім мало. А що менше землі, то складніше господарювати і бачити ефективну віддачу.
Можна багато говорити про те, що нинішні урядовці думають більше про себе, рідних, а конкретної турботи про селянина, про його проблеми не було і немає. Ми можемо жити набагато краще. Для цього в країні є все необхідне. Не вистачає головного – мудрості тим, хто посідає високі посади. Не вистачає професіоналізму. Звідти і ці постійні "кидки" то в один, то в другий бік, і поспішні рішення і постанови, через які все відбувається, за словами Черномирдіна: хотіли, як краще, вийшло, як завжди. Залишається сподіватися, що все-таки мудрість відвідає нашу країну...
