Не такий страшний ВІЛ, як вірус злості
Благодійна організація «Рука допомоги», організована Оленою Лещенко у Любашівці, допомагає людям, які живуть з ВІЛ/СНІД, надає їм психосоціальну допомогу і юридичний захист. Вона – мати трьох дітей, інфікована невиліковною хворобою в 1997 році, у свої сорок років з оптимізмом дивиться на життя і мріє дожити до онуків. Вона впевнена, що діагноз «ВІЛ» – не вирок. Із цим можна жити, радіти кожному дню, народжувати дітей, не почуватися зайвою на Землі.
– Люди, яких зачепила ця біда, ішли до мене за підтримкою і порадою. Через якийсь час я почала об’єднувати всіх, хто звертався. Утворилася ініціативна група. Поступово вона зростала і розширювала поле своєї діяльності. Ми уклали договір про співпрацю з районним Центром сім’ї і молоді. Також відбулося знайомство з організацією «Життя ПЛЮС», молодь якої допомогла нам у 2005 році провести першу акцію – День пам'яті померлих від СНІДу.
Пізніше я почала їздити на семінари і тренінги Всеукраїнської мережі ЛЖВ (людей, які живуть з ВІЛ/СНІД), на яких розповідала про особливості проблеми у сільській місцевості. Мої виступи були помічені.
Поступово наша ініціативна група переросла в благодійну організацію «Рука допомоги». За цей час я захистила диплом соціального працівника, одержала знання, які допомагають у роботі.
Ми офіційно існуємо уже два роки як партнерська організація мережі ЛЖВ. І говорячи офіційною мовою, «Рука допомоги» працює у напрямі подолання епідемії ВІЛ/СНІД в Одеському регіоні на рівні Любашівського району. Ми надаємо реальну допомогу інфікованим людям, їхнім рідним і близьким, забезпечуємо соціальний і юридичний захист їхніх прав і законних інтересів, надаємо всебічну психосоціальну допомогу і підтримку, провадимо профілактичні заходи серед уразливих груп населення району. Зі свого життєвого досвіду знаю, що страшний не сам вірус «ВІЛ», а вірус злості, агресії і байдужості у свідомості людей.
Як би дивно це не звучало, але після діагнозу моє життя багато в чому змінилося на краще. І фізично, і морально я почуваюся зараз краще, ніж до інфікування. Здійснилася і моя мрія бути юристом – захищаю права людей. Я виросла як особистість. І у мене немає образи на долю. Ніхто не застрахований від інфікування – з необережності це сталося і зі мною.
Я живу за принципом: «Допоможи іншим – допоможеш собі». Не все у моєму житті гладко. Але, слово честі, як ніколи раніше, я відчуваю наповнення свого земного існування сенсом і світлом.
Юрій ФЕДОРЧУК,власкор «Одеських вістей», Любашівський район
Диво відродження
Юлю я знаю протягом понад десяти років. Донька моїх знайомих, як і багато її однолітків, вона вступила до інституту та раділа безтурботному студентському життю. Відкрита і товариська, дівчина виявилася не захищеною від страшних викликів нашого часу. Повністю віддавшись першому серйозному почуттю, вона й не здогадувалася, що її коханий хлопець має пристойний стаж вживання наркотиків та є ВІЛ-інфікованим.
Навчаючись на другому курсі, Юля завагітніла. Лише її радість виявилася затьмареною несподіваним діагнозом – ВІЛ. Майбутній батько одразу зник з її життя, щоб уникнути відповідальності та розмов про те, чому він так вчинив із щирою дівчиною, яка його кохала.
Сказати, що Юля тоді запанікувала, – це нічого не сказати. Підкошеними виявилися і її батьки. Інтелігентні люди, які усе життя пропрацювали інженерами у проектно-конструкторських організаціях, вони раптом відчули, що летять у прірву. Юліна мама тоді надовго опинилася в лікарні. А батько, як міг, намагався підтримати і дружину, й доньку.
Юля ж вразила мене дорослістю та мудрістю, що раптом звідкись взялися. Вона ні на хвилину не сумнівалася, що буде народжувати. І прийшовши в гості, я побачила не розгублену, а готову до боротьби жінку.
– Так, хочу знати якнайбільше про ретровірусну терапію, – сказала вона.
Сперечатися із цим було неможливо. Треба було лише допомагати.
Юля чудово розуміла, що курс лікування, запропонований їй, буде дуже непростим. Призначені препарати не є легкими, мають свої протипоказання та побічні ефекти. Не дуже міцна від природи, вона стоїчно справлялася із нападами нудоти та болями у печінці, постійною відсутністю апетиту та головних болів.
Але усі злигодні забулися, коли народилася Машка – чарівна істота, дуже схоже на маму. Сьогодні їй уже виповнилося три роки.
Юля чудово розуміє, що наслідки її ВІЛ-інфікування можуть позначитися на здоров'ї та характері маляти у будь-якому віці. Тому багато уваги приділяє її загартовуванню, естетичному вихованню та навчанню музиці. Вона стала віруючою людиною, вважаючи, усе те, що з нею сталося, дивом, дарованим милістю Божою, відродженням, за яке треба добрими справами дякувати усе життя.
На мій погляд, ця історія не лише доводить, що сучасні медичні технології допомагають рятувати людей, але й нагадує про силу людського духу, здатного протистояти найсерйознішим випробуванням, які можуть випасти на долю людини.
Світлана МАРШИНА,«Одеські вісті»
