На сторінках «ОВ» часто виступають керівники районів. В інтерв'ю, бесідах, у статтях вони з'являються перед читачами на тлі статистичних зведень, сесій, колегій... А як їм живеться у повсякденному житті, у побуті, що їх хвилює? Які вони? Лише дві жінки на Одещині – голови райрад: Наталя Бянова, голова Іванівської райради, та Наталія Кожухаренко, голова Татарбунарської райради. Напередодні Дня місцевого самоврядування Іван НЄНОВ зустрівся з ними.
Н.А. БЯНОВА, голова Іванівської райради. Закінчила школу із золотою медаллю. За професією – економіст, випускниця Одеського сільгоспінституту. Нагороджена Почесними грамотами Верховної Ради України, Одеської облдержадміністрації, Відзнакою Одеської облради.
– Наталю Анатоліївно, у Вас досить добре склалася службова кар'єра. Ви працювали заступником голови Іванівської райдержадміністрації, із 2002 – голова райради. Тобто Ви завжди на очах, Вас оточує багато людей, зокрема й чимало чоловіків. Чи не ревнує Вас Микола Георгійович, Ваш чоловік?
– У мене не було мети робити службову кар'єру. Я хотіла присвятити себе сім’ї, вихованню дітей. Але так склалося, що мені запропонували працювати у райдержадміністрації. Довго відмовлялася... Адже я економіст за освітою, і взагалі, зізнатися, не знала, чим там треба займатися, які питання вирішуються... Тобто, життя почалося з нуля.
У принципі свою кар'єру я почала, коли молодшому синові було одинадцять років, а старшому – шістнадцять. Можна сказати, що як нянька я свою роль на той час виконала, а усі свої просування кар'єрними сходами узгоджувала лише із чоловіком. А ревнує він мене чи ні, запитаєте у нього... Але, чесно кажучи, хотілося б, щоб ревнував, тому що, коли ревнуєш, отже, любиш... Взагалі ж я йому намагаюся приводу для ревнощів не давати... Я дуже дорожу своєю сім’єю...
– Наскільки мені відомо, Ви вийшли заміж, ще будучи студенткою Одеського сільгоспінституту, за студента Миколу, болгарина. Та й Ваш перший син народився у студентську пору. Як Ви увійшли до болгарської сім’ї, у якої свої традиції, свої, так би мовити, правила? Чи легко прийняли Вас, українську "булку" (невістку)?
– Ви знаєте, я навіть не сподівалася, що мене так легко приймуть, тому що чула, що в болгарських сім’ях свої традиції. Мене дуже радо прийняли, із цим проблем не було... Щоправда, коли їхала до рідного села чоловіка Задунаївки, запитала в нього, як звучить болгарською мовою "гарна невістка" і "погана невістка". Ось ці перші слова, які я хотіла почути, щоб потім визначити, як же до мене ставляться в новій сім’ї... А взагалі в Миколи дуже сумлінна, працьовита родина.
– Ми неодноразово спілкувалися з Вами, але завжди Ви справляли враження дуже м'якої, покладливої, толерантної людини, якій, на мій погляд, бракує твердості, що для жінки-керівника важливо. Яка Ви на роботі і яка Ви вдома? Така ж, як я Вас сприймаю?
– Будувати свою роботу почала з того, що мені найближче, тобто як жінка, і в основу з перших кроків поклала принцип злагоди. Іноді я толерантна людина і м'яка. По секрету скажу, що свій вулкан емоцій намагаюся приховати, тому що знаю, що жіночі емоції – це страшна сила... Але вона ж не для жінки-керівника? Економічна освіта допомагає мені виділяти пріоритети, відокремлювати зерна від полови... Чи властива мені твердість?.. Якщо Ви її не побачили, то, напевно, я добре маскуюся... Але твердість у мене є. Ви ж знаєте, скільки в Іванівському районі було і приємних, і неприємних моментів. Була в нас і Петрівка... Був і 2005 рік, коли по три години на допитах мене допитували за Сєвєродонецьк. А в цей час в онкології лежала мама... Одним словом, твердості, гадаю, вистачає, і якщо треба, ухвалюю принципові рішення. Про це добре знають мої колеги та депутати.
– Ви виховали двох синів, а тепер Бянових стало більше – до сім’ї влилася невістка, а нещодавно народилася онучка Софійка. Як Ви почуваєтеся у ролі молодої бабусі?
– О-о-о, я дуже щаслива!.. І Ви знаєте, швидко звиклася із цією роллю. А взагалі, що більше онуків, то більше в домі радості. Так мені хочеться, щоб стіни мого будинку були пронизані дитячими веселими голосами. Щоправда, маленькі діти – маленькі турботи, великі діти... Але ж заради них ми й живемо...
– Хто допомагав Вам виховувати синів? Чи стикаєтеся Ви в сім’ї із проблемою батьків та дітей? Чи усе проходить гладенько?
– Першого сина мені допомогли виховувати обидві бабусі і сестра чоловіка Ганна. До восьми місяців після того, як народилася дитина, була в академічній відпустці, а потім виїхала на навчання і залишила маля на Ганну. Я їй дуже вдячна. Ніколи не забуду її допомоги. Потім, коли я закінчила інститут, народила другу дитину, яку ми вже виховували самі. Але для себе один місяць влітку ми із чоловіком відводимо відпустку, їдучи на відпочинок. А дітей у дитинстві відправляли до бабусі...
Гострих проблем батьків і дітей не було. Завжди намагаюся розуміти, відчувати їх. Та й діти не були проблемними, добре навчалися у школі і поводилися гідно... А знаєте, чому? Ми, дорослі Бянови, приділяли їм досить уваги. Мені гірко чути, коли в якогось керівника з дітьми проблеми, гадаю, таке відбувається тому, що вони віддали перевагу кар'єрі, аніж вихованню дітей, обділивши їх батьківською увагою. Мої діти розуміли мене, батька. Батько завжди був для них суворим, вимогливим, а мама завжди приходила на допомогу навіть тоді, коли її й не запитували... Я дуже відчуваю своїх дітей. Вони можуть мені нічого не розповідати, але я за поглядом вже розумію, що в них діється на душі... Ви знаєте, ми іноді з ними розмовляємо очима, розуміючи одне одного.
– Це правда: якщо батьки виростили лише синів, то невістки стають доньками?
– Не знаю, як у кого, але для мене дружина сина, Наталя, справді як донька. Я її прийняла, і, чесно кажучи, часто я на її стороні.
– Я знаю, що деякі матері ревнують синів до невісток: то не так сорочка випрасувана, то не так приготовлено... Чи відвідувало Вас колись таке почуття?
– У мене такого почуття вже немає... Щоправда, напад ревнощів був, і тривав він приблизно тиждень. Ви собі не уявляєте, як я боролася сама із собою, тому що не сподівалася, що першим одружиться молодший син. Він народився в мене дуже слабким і постійно хворів. Десь півтора року я не виписувалася з лікарні. І коли він прийшов і сказав: "Мамо, я хочу одружитися", ось тут вмить і народилося це сильне почуття ревнощів. Пам'ятаю, я тоді ліпила пельмені, і сльози якось мимоволі лилися з очей... Мені здавалося, що хтось краде мого сина!.. Але я знайшла в собі сили гідно прийняти його вибір... Але коли я побачила це дівчатко, яке теж звуть Наталею... Вона зайшла тоді така щира, така довірлива, світла!.. Я відчувала, що їй теж було страшнувато... Я подивилася їй в очі, і тоді усі мої сумніви відпали...
– За вдачею Ви із чоловіком різні люди. Що більше Вам допомагало і допомагає у сімейному житті: лагідність, терплячість, вміння прощати чи твердість, принциповість?..
– Я б не сказала, що ми із чоловіком різні люди. Ви знаєте, ми вже понад тридцять років разом. Цього року ми відзначали тридцятиріччя спільного життя. Мені здається, ми вже так одне одного розуміємо, що вже не настільки різні як раніше. Так, він може десь трохи жорсткіший, як чоловік, більш вимогливий, сильніший... А я в сім’ї використовую і лагідність, і терплячість, цього я навчилася від Миколиної мами, і вміння прощати... Навчилася у своєї мами принциповості, силі духу. До речі, у нашій сім’ї вона була лідером.
– На роботі Ви лідер. А вдома хто?
– Ми періодично передаємо естафету лідерства один одному, коли хочеться відпочити від лідерства. Я не можу сказати, що я в сім’ї лідер. Я в сім’ї людина, яка завжди підставить плече, яка завжди допоможе, порадить, поспівчуває...
– Якщо на нових виборах до місцевих рад голови райрад будуть обиратися, Ви висунете свою кандидатуру?
– Звичайно, висуну. Це моя робота. За два скликання я багато чому навчилася і відчуваю у собі сили... В мене достатньо знань, я навчилася розв’язувати найскладніші проблеми життєдіяльності району. І в цьому мені багато у чому допомагають депутати райради, в якій представники різних політичних партій... Але ми знаходимо спільну мову.
– До виборів залишилося не так вже й багато часу. Що значне для людей Ви хотіли б встигнути зробити в районі?
– Хотілося б, звичайно, полегшити життя, насамперед, людей, які потребують соціальної допомоги. Я не хочу планувати свою роботу лише на добродійності. Але втрачати цей аспект теж не можна. Тому що зараз, проїжджаючи по району і спілкуючись із людьми, зіштовхуюся з такими фактами, які мені спокою не дають... Буває, що й вночі не спиш, і думаєш, як вчинити, як подати людям руку допомоги... Що райрада може зробити... На жаль, у нас в суспільстві стало менше безкорисливих людей, хоча не менше заможних. Багато хто з них забув стару мудрість: "хай не збідніє рука, що дає..." Це окрема проблема, проблема моралі, проблема виховання в сім’ї та в школі.
У зв'язку із цим я хотіла б сказати добре слово депутатові Віктору Волкову, з яким тісно співпрацює райрада, впроваджуючи його програму щодо надання допомоги знедоленим, тим, хто гостро потребує. Ця програма, так би мовити, боротьби із байдужістю...
Пам’ятаєте, за радянських часів була стратегія стирання грані між містом і селом. От і я хочу, щоб наш Іванівський район наблизився до міського рівня життя. Саме з цієї причини нам бракує педіатрів, фахівців інших сфер... Буду щаслива, коли, зрештою, у кожній оселі району з'явиться тепла вода, газ... Цього року ми разом із райдержадміністрацією займалися водопроводами, бурили свердловини, ремонтували спорткомплекс, щоб створити людям хоч якесь нагадування про міські умови...
– Наталю Анатоліївно, відомо, що не в усіх районах між керівниками двох гілок влади існує лад, взаєморозуміння. І, на жаль, вони ґрунтуються на політичних засадах... На яких принципах Ви, як жінка, будуєте взаємини райради із райдержадміністрацією?
– Як жінка далеко ховаю свої амбіції. Тому що будь-яке, навіть домашнє господарство, не відбудеться, якщо в сім’ї немає злагоди. Ось так і на роботі: коли треба – іду на компроміси, шукаю щось спільне, позитивне у певній соціальній ідеї, щоб розв’язати проблему.
У нас в районній раді представники різних політичних партій. І, як я вже говорила, ми за взаєморозуміння. Щоправда, виникають і деякі розбіжності. Пов'язані вони періодично із виборами, але ми це називаємо "передвиборною нежиттю", що швидко в нас проходить. Нас поєднують спільні інтереси у тому, як зробити так, щоб у нашому районі жилося краще. Чудово розумію, що й голова райдержадміністрації – розумна людина, він теж зміг відкинути усі свої амбіції заради жителів району... На люди ми виходимо із уже певними конкретними рішеннями. Чого гріха таїти, між нами бувають і суперечки, і дискусії, ми щось доводимо одне одному... Для мене прикладом взаєморозуміння заради спільної справи служать Микола Скорик, голова облради, і Микола Сердюк, голова облдержадміністрації. Хоча вони й представники різних партій, але пам'ять про них залишиться не як про членів тієї чи іншої партії, а як про керівників. І це, напевно, на даному етапі у розвитку багатопартійного суспільства – найголовніше...
– Коли у Вас поганий настрій, хто із членів Вашої великої родини допомагає відволіктися?.. Ваш улюблений музичний твір і книжка?
– Відволікає, звичайно ж, онучка. З яким би болем, тягарем, втомою я не приходила додому, але, перш ніж зайти додому, заходжу спочатку до дітей. І коли мене зустрічає онучка з розкритими обіймами й кричить "ба-ба!", я, чесно кажучи, тану... І забуваю про втому, про неприємності...
Щодо музичних творів... Я дуже люблю Аллу Пугачову, її пісні, які справді несуть у собі і жіночий біль, і умиротворення... Мені здається, що її пісні доходять навіть до черствих жіночих сердець...
На жаль, дуже мало зараз читаю книжок. Читаю, переважно газети "Зеркало недели", "Сегодня", "Одеські вісті". А починаю читання вашої газети з рубрики "Від Дунаю до Бугу...", а потім шукаю аналітичні матеріали. Чим мені подобаються "Одеські вісті" – плюралізмом... Улюблена моя на сьогоднішній день письменниця – Олександра Мариніна. Як розумієте, прилучаюся, до детективів. Начебто з віку казок вже вийшла, а в таких книжках добро перемагає, зло покаране, усе вирішено. Напевно, це мене й підживлює...
– Хочу напроситися до Вас у гості... Щоб довідатися, яку фірмову страву Ви готуєте.
– Оскільки в мене родина інтернаціональна, готую український борщ, болгарську баницю, або меліну, "піперову манджу". Дуже люблю готувати, коли є вільний час. А Вас, як болгарина, я почастую іхнією, баницею. У мене ще є страва, що придумана мною, яку дуже люблять чоловік і діти. Це синтез українських плацинд із болгарською начинкою – бринзою.
– Хто з жінок є Вашим ідеалом?
– Ідеали протягом життя, звичайно, змінювалися. Зараз, коли я вже стала зрілою жінкою, хотіла б так прожити своє життя як мої мами. Моєї мами вже немає. У неї навчалася силі волі та духу, тому що вона була лідером у родині, і я бачила, як їй було важко. У свекрухи навчалася витримки і терплячості. Моя свекруха ніколи не розв’язувала наскоком якісь життєві проблеми. Вона навчила мене жіночої мудрості. Завдяки їй я навчилася розв'язувати проблеми без сліз, криків, істерик. Вона замінила мені маму...
Н.Г. КОЖУХАРЕНКО, голова Татарбунарської райради. Закінчила Білоцерківський сільгоспінститут, за професією – плодоовочівник. Виробничий стаж – 34 роки. Нагороджена орденами Княгині Ольги ІІІ ступеня та Нестора Літописця ІІ ступеня, відзнаками Верховної Ради України, Одеської облради та Одеської облдержадміністрації.
– Наталю Григорівно, у Вас досить добре склалася службова кар'єра. У 1992 році Ви створили селянсько-фермерське господарство "Вікторія", яке дотепер відоме в Україні, працювали головою Татарбунарської райдержадміністрації, із 2006 – голова райради. Тобто Ви завжди на очах, Вас оточує багато людей, зокрема й чимало чоловіків. Чи не ревнує Вас Олександр Купріянович, Ваш чоловік?
– Я Вам відповім фразою із «95-го кварталу»: "У молодості – так, але не дуже..." (сміється).
– Наскільки мені відомо, Ви не місцева. Після закінчення Білоцерківського сільгоспінституту почали працювати агрономом у колгоспі "Прикордонник" Татарбунарського району. З того часу Ви пов'язані із селом Лиман, і Вас там вважають свою, місцевою. Як це сталося?
– Місцевою вважають, тому що не було в колгоспі таких виробничих ділянок, на яких би я не працювала: агроном-городник, агроном-насінник, завідувачка ферми, головний агроном, голова профспілки, керівник фермерського господарства. І усі питання, пов'язані із жителями улюбленого села Лиман, мене завжди цікавили, як радощі, так і прикрощі... Я завжди намагалася бути корисною для людей , які мене оточують.
– Ми неодноразово спілкувалися із Вами, і завжди Ви справляєте враження трохи жорсткуватої людини, якій, на мій погляд, бракує м'якості, що для жінки-керівника важливо. Яка Ви на роботі, і яка Ви вдома? Така ж, як я Вас сприймаю?
– Що стосується твердості, це Вам здалося... У нашій роботі керівник повинен бути відповідно до обставин вимогливим, цілеспрямованим, а коли треба – і м'яким... На роботі я керівник... А вдома дружина, мати, бабуся.
– Ви виховали двох синів та доньку. Ви багатодітна матір... А тепер Кожухаренків стало більше – до родини влилися невістка і зять, та ще зростає троє онуків. Як Ви почуваєтеся у ролі молодої бабусі?
– Бабуся я хороша, доброзичлива... Але, на жаль, мало вільного часу. І, все ж таки, за першої вільної хвилини, звичайно, намагаюся бути з онуками. Лізонька, їй шість місяців, посміхається бабусі на чотири передніх зубики... Наталочка, якій п'ять років, наша вертуха, любить танцювати, і характер у неї, як мій у дитинстві, танцівниця. Богданчику вже одинадцять років, він у нас спортивний хлопець... Навіть має спортивні нагороди... Взагалі, хоча у бабусі й мало часу, але я завжди радію і новим зубчикам, і першим крокам по землі, і переживаю, як онук виступить на спортивних змаганнях. Хтось сказав, що бабусі та дідусі онуків люблять більше, ніж своїх дітей... Все ж таки у цьому щось є... Впевнена, що вони будуть такими ж працьовитими, як їхні мами й татусі, і ми з чоловіком. Тому що в нашій великій родині головним методом виховання є праця...
– Хто допомагав Вам виховувати дітей? Чи зустрічаєтеся Ви в родині із проблемою батьків та дітей? Чи усе минає гладенько?
– Спасибі батькам... Діти в мене погодки. Коли навчалася заочно – одна мама няньчила одну дитину, друга – другу.
Ну, а що стосується проблем батьків і дітей, вони виражаються лише у повсякденних турботах, які ми намагаємося вирішувати розумно. Я давно дійшла до висновку про те, що, виховуючи дітей, не треба моралізувати. Кращий метод виховання – приклад, праця та прагнення розуміти їхні проблеми, а не одразу відкидати їх. Цим самим ти виховуєш не лише повагу до себе, але й діти відчувають, що до них ставляться, як до особистостей.
– Це правда, що зяті стають синами, а невістки – доньками? Які поради Ви їм даєте? Чи прислухаються вони до Вас?
– Так. Батько мій завжди говорить: "Як любиш дружину, так люби й батьків". У цьому і йому, і мені пощастило.
Як кажуть: "Найголовніше – погода в сім’ї..." І своїм прикладом, і порадою намагаюся показати, що вдома повинно бути комфортно, весело, тепло і затишно... А чи прислухаються вони до мене? Куди ж їм подітися із підводного човна... (сміється).
– Я знаю, що деякі матері ревнують синів до невісток: то не так сорочка випрасувана, то не так приготовлено... Чи відвідувало Вас колись таке почуття?
– Я прожила зі свекрухою шістнадцять років. І намагаюся ніколи не втручатися до сімейного життя дітей. Вони повинні самі (дорослі ж люди!) вирішувати свої складні сімейні завдання. Ну, а якщо мій син одяг сорочку – отже, вона йому до душі.
Із приводу ревнощів скажу: якщо любиш сина – люби невістку, як доньку. Зізнатися, мені і з невісткою, і зятем дуже пощастило. Вони дивовижно працьовиті люди, розуміють, що копійка дістається лише працею... Власне, я вже говорила, у нашій сім’ї критерієм оцінки людини є праця... А вони для мене стали сином і донькою.
– За вдачею Ви із чоловіком різні люди. Що більше Вам допомагало і допомагає у сімейному житті: лагідність, терплячість, вміння вибачати чи жорсткість, принциповість?
– Не вважайте за банальність, але "життя прожити – не поле перейти". За тридцять три роки спільного сімейного життя ми із чоловіком проявляємо у різних ситуаціях і терплячість, і повагу до думки один одного. Іноді думаю, що в нас сформувався з ним один, якийсь спільний, характер. Хоча в житті довелося несолодко. Але я вдячна Богові, матінці-долі за дарованого мені чоловіка.
– На роботі Ви лідер. А вдома хто?
– Господиня. Прибираю, перу, готую їсти, як усі жінки, намагаючись на кухні відволіктися від життєво важливих серйозних проблем району, хоча це не так часто вдається, тому що будь-який негативний факт пропускаєш через серце... Та, проте, люблю готувати для своєї улюбленої родини смачно, з душею, як кажуть.
– У "Вікторії" працюють усі члени Вашої родини. Кажуть, що їх усіх разом найчастіше можна побачити в полі. Вони настільки працьовиті, що й онуки звикають до "польових умов" життя... Родина продовжує Ваше дітище. Хто Ви для них у "Вікторії"?
– Так, справді родина живе і працює в польових умовах, до цього, звичайно, звикають і онуки. Ви просили мене, Іване Георгійовичу, відправити Вам сімейну фотокартку. Повірте, ми усі настільки зайняті, що в нас її поки що немає... Для дітей я мама, для інших – керівник району, а до господарських справ "Вікторії" не втручаюся. Попросять поради – дам. Вони з дитинства в мене звикли до самостійності. От її й проявляють...
– Якщо на нових виборах до місцевих рад голови райрад будуть обиратися, Ви висунуте свою кандидатуру?
– Висунуся, не висунуся, чесно кажучи, поки що й думати про це ніколи...
– До виборів залишилося не так вже й багато часу. Що значне для людей Ви хотіли б встигнути зробити у районі?
– Завершити рік із добрими соціальними та економічними показниками. А це своєрідна оцінка діяльності райради... Хочу, щоб за новорічним столом люди були у гарному настрої і дивилися у майбутній рік із надією. А надії виправдаються? Якщо кожен з нас, голосуючи за нового Президента України, зробить правильний вибір. А я вже в цьому питанні давно визначилася.
– Наталю Григорівно, відомо, що не в усіх районах між керівниками двох гілок влади існує злагода, взаєморозуміння. І, на жаль, вони ґрунтуються на політичних засадах... На яких принципах Ви, як жінка, будуєте взаєморозуміння райради із райдержадміністрацією?
– Принцип – довіра та діяльність у вирішенні численних соціально-економічних питань розвитку району на добро людей. Адже наше головне призначення – відчувати хвилювання, тривоги, турботи жителів і працювати так, щоб їх було якнайменше... Працювати абияк, на мій погляд, це ніби відбувати повинність...
– Коли у Вас поганий настрій, хто із членів Вашої великої родини допомагає відволіктися?... Ваш улюблений музичний твір та книжка?
– Ну, звичайно, насамперед напруження знімають онуки, а потім вже діти й чоловік... Дуже люблю пісню "Рідна мати моя..." і частенько її наспівую. Ви знаєте, що більше живу на світі, то більше переконуюся: скільки в ній філософії! Вона – як балада про матір... Які точні, щирі слова! Часто заглядаю до книжок Д. Карнегі, у яких черпаю, як керівник, багато корисних порад. З дитинства люблю Тараса Шевченка... І не повважайте за лестощі, ваша газета завжди в мене на столі. Особливо люблю рубрику "Сімейний адвокат", "Роксолану", дитячу сторінку вашу... І, звичайно, "Від Дунаю до Бугу..."
– Наталю Григорівно, хочу напроситися до Вас у гості... Щоб довідатися, яку фірмову страву Ви готуєте?
– Із задоволенням, Іване Георгійовичу! Але одним днем не обійдеться! Кухня в мене, якщо так можна сказати, змішана – рецепти страв із центральної України та Бессарабії. Мої фірмові страви: вареники із сиром, капустою, шкварочками... Мамалига із усім набором інгредієнтів.... Борщ із квасолею та грибами. У мене домашній печений хліб. Вранці почастую Вас молочною кашею із гарбузом, коржами з маком. А взагалі вже зараз можете замовляти будь-яку страву!
– Дякую, Наталю Григорівно! У мене вже слина потекла!.. А хто з жінок є Вашим ідеалом?
– Усе життя ідеалом була для мене мама, а маму ніхто не замінить... Ніби зараз її бачу: сонячним проміннячком світиться її лице і незвичайні блакитні очі, що належать лише моїй мамі, у які мені хочеться дивитися вдень і вночі... Знаєте, є така пісня: "Мамині очі".... Без сліз не можу її слухати...
