Так сталося, що цього дня у філармонії було два концерти, жоден з яких я не міг пропустити. Ну що ж, зрештою, є ентузіасти, які витримують два дні й дві ночі музики (як називається відомий фестиваль). Чим я гірший?
Першою подією дня було відкриття циклу концертів «Спадкоємці Петра Соломоновича Столярського». Спадкоємці, як самі розумієте, – нинішні учні школи. Виконувалися «Пори року» Антоніо Вівальді. Змінювали один одного чотири солісти-скрипалі, – старшокласники, учні Зої Петрівни Мерцалової, Ганни Михайлівни Лаптєвої та Олександра Вікторовича Павлова. Вперше юні музиканти виступали на сцені у Великій залі філармонії, разом з камерним оркестром, яким керує Ігор Шаврук. За диригентським пультом цього разу був Володимир Дикий.
Хрестоматійно відома музика. Чи може вона зробити нам приємність у виконанні учнів школи, нехай навіть і відмінно підготовлених, старанних? У таких випадках мимоволі пригадуються жартівливі рядки Пушкіна «…или разыгранный Фрейшиц перстами робких учениц». Але учениці виявилися небоязкими! З перших же тактів «Весни» (солістка Валерія Журавель) – виникло відчуття живого життя музики. Звичайно, потрібно віддати належне і Володимиру Дикому – син відомих музикантів, гобоїст нашого Національного симфонічного, він як диригент глибоко поринає у музику, що виконується, має чудове чуття стилю, кожна фраза оркестру звучить чітко, ритмічна пульсація захоплює…«Пори року» прозвучали «на одному диханні», і це був справжній Вівальді, а не бліда копія, це було художньо. Хочеться особливо відзначити Маліку Жалолову, яка грала «Літо». Трішки учнівськи-старанним здалося виконання «Осені» Олександром Дмитрієвим. Але зате Поліна Чайка, яка солювала в «Зимі», вразила тією легкістю, повітряністю звучання, без яких і не можна собі уявити цю музику. Вона її своєю скрипкою воістину одухотворила.
Що ж, педагогів школи можна привітати. Так само, як і учнів. А після перерви... я слухав ще одну колишню ученицю школи імені Столярського, заслужену артистку Автономної Республіки Крим Ольгу Щербакову, учасницю фортепіанного дуету «Олеюрія», другу половину якого репрезентує Юрій Щербаков.
Ведуча концерту Ганна Розен цілком справедливо говорила про дивовижну працездатність дуету, – вони і викладають у музичній академії, і є організаторами фестивалю «Одеські діалоги», і невпинно розшукують все нові твори, невідомі нашим слухачам. Із двохтисячного року вони підготували двадцять сольних програм.
Та, котру я слухав, – і була двадцята, так би мовити, ювілейна. І в ній, звичайно, були свої «родзинки». Наприклад, твори Карла Майєра, педагога Михайла Глінки. Забута музика, похована в нотних архівах. І потрібні ентузіасти, які її воскресять. Чотири його п’єси виконувалися вперше. І потрібно визнати, що це була досить славна музика. Особливо мені сподобався «Ноктюрн», який навіть злегка нагадав Шопена. Потім була виконана сюїта для двох фортепіано Антона Аренського – цього і зовсім часом називали російським Шопеном. Отут мені особливо сподобався вальс.
Друге ж відділення було віддано цілком творам композиторів, які нині здраствують. Можна було очікувати, що ми почуємо музику «занудотну», немелодійну, похмуро-серйозну. Нічого подібного! Сучасні композитори, судячи з усього, навіть і не думають висловлювати в музиці які-небудь серйозні думки, складні душевні стани, «філософствувати» тощо. Вони говорять нормальною музичною мовою, часом навіть злегка джазовою, демонструють свою технічну виучку і дотепність у комбінуванні звуків і ритмів. Їх не надто складні, але віртуозні п’єси – майже на грані естради. От норвежець Мартен Гетауг – його цикл «Святкова музика для двох» був всеукраїнською прем’єрою. Цикл цілком відповідав своїй назві, – п’єси були яскраві, слухати їх було не нудно. Щербакови вже не вперше грають Гетауга – це їхня знахідка.
Але, як виявилося, не менш дотепний канадський композитор Гаррі Кулеш у своїй тригодинній сонаті, назви частин якої говорять самі за себе. Наприклад, частина з назвою «Нервовий»! Або «Сновида»!
А вже киянин Вадим Журавицький просто весело похуліганив, давши цикл варіацій на відому тему Моцарта. А потім були зіграні три його Регтайми – п’єси в джазовому стилі, із рвучким ритмом.
Чудова злагодженість дуету, ансамблевість гри – самі собою передбачаються. Але усередині повинна бути ще одна «гра». Споконвічна гра, яка визначена тим, що її учасники – чоловік і жінка. Звідси – темпераментність, заразливість виконання. У Регтаймах Журавицького – це було продемонстровано повною мірою.
Особливо зворушливим був заключний акорд: у цей похмурий зимовий день на святково освітленій сцені стояли три чоловіки із квітами, посміхаючись глядачам (квіти вручили і ведучій Ганні Розен!).
Так завершився для мене День музики.
