Він належить до славного покоління аграріїв-новаторів, які своїми замислами і діяннями випереджали час, сміливо впроваджували інновації у виробничий процес, керувалися у роботі методами економічної доцільності ведення господарства, котре, на їх думку, мало бути високорентабельним, а значить – прибутковим. Лише ці економічні чинники служили основою зростання добробуту села в цілому і кожного селянина осібно.
У сільгосппідприємствах, котрі він очолював (переважно в Придунав'ї, а конкретніше у Кілійському районі) протягом кількох десятків років, завжди панували лад, залізна виробнича дисципліна, а в будинках трударів – достаток. Його господарства (колгоспи, агрофірми, ТОВ) ніколи, навіть за часів жорстокого компартійного контролю, не сіяли й не орали, не збирали й не здавали хліб, не доїли корів й не возили молоко за вказівкою а чи на догоду начальству. Зате завжди, за будь-яких погодних умов, були з добрим урожаєм і ситим, високопродуктивним поголів’ям худоби та птиці. Одне слово, було, як кажуть, і хліба, і до хліба.
Маючи не простий, часом різкий, "вибуховий", твердий, мов кремінь, характер керівника, Матвій Деревенча (а саме про нього мова) завжди залишався людиною. Він умів слухати і дослухатися, радитись і перейматися проблемами громади чи окремого її представника. Ніколи не приймав волюнтаристських рішень і водночас не ховався за спини інших. Втілюючи в життя якусь колегіально ухвалену тезу, особливо ту, що йшла врозріз з "лінією партії", брав відповідальність на себе.
У такого керівника, разом з однодумцями і друзями, завжди знаходиться чимало супротивників. Саме останні, на хвилі "демократичних новацій" початку 90-х років минулого століття, спровокували зняття його з посади керівника сільгосппідприємства. На той час колгосп "Дружба" вважався одним з кращих не лише в Кілійському районі, а й на Одещині. Деревенчі було образливо до сліз. Але не виправдовувся, не бив себе кулаками у груди, не сипав цифрами (хоча вони були красномовними і переконливими), не вказував перстом на численні об’єкти соцкультпобуту, що з'явилися за часи його головування у Мирному. Просто повернувся і поїхав. До іншого району, за добрих півтори сотні кілометрів від місць, котрі стали йому рідними…
А коли в селі, у "Дружбі", у душах людей все пішло шкереберть, приїхала делегація мирненців до Матвія і, каючись, попросила його повернутися. Деревенча, поважаючи сивину посланців і думку громади, переступив через власну гордість та зробив зворотній крок, за якийсь рік відродивши занедбане і напіврозкрадене господарство.
Будучи людиною спостережливою, маючи чудову пам'ять, Матвій Юхимович весь час занотовував у блокнотиках та, як кажуть, відкладав у голові, думки, епізоди, образи. Потім, з роками, все це вилилося у поетичну збірку "Виноградний дощ", дві біографічні документально-художні книги "Намисто життя" та "На шляхах долі", де автор розповідає про людей, з якими зводило його непросте буття, розкриває на конкретних прикладах економічні, соціальні, політичні та моральні причини розвалу відлагодженого, хоча й не до кінця вдосконаленого сільськогосподарського механізму.
Тримаю в руках останню книгу Матвія Деревенчі "Мисливські новели", котра вийшла друком у видавництві "Таврида" торік. Вона вмістила в собі понад чотири десятки невеликих, змістовних, з тонким гумором та іронією творів. Кожен з них, згідно із законами жанру, вибудуваний композиційно, має свою зав’язку, кульмінацію і розв'язку.
Загалом же, як на мене, новелістична збірка – це антологія мисливського життя Бесарабії з кінця тридцятих років минулого століття до наших днів, від хлопчачого полювання кийком "за командою "Гоп! Гоп!", від дядькової саморобної рушниці, котру той змайстрував на основі заіржавілої трьохлінійки Мосіна часів Першої світової війни, від сілець, що розставлялися на стежках, "натоптаних" зайцями, до "тулки" шістнадцятого калібру і ще досконалішої та безвідмовної гвинтівки "ІЖ-27".
Полювання має свої залізні правила. Боронь, Боже, виходячи на нього, хильнути зайвого. Тим паче, коли дичину вистежуєш на човні у плавнях. Один необережний, нескоординований рух – і опинишся у крижаній воді, як це сталося, наприклад, з Гришою-снайпером, героєм однойменної новели. Не можна порушувати «підкови», полишаючи своє місце в ній. Такий необачний мисливець наражає на небезпеку своє власне життя. За це можуть навіть позбавити мисливського квитка та рушниці. І взагалі дикунством виглядає полювання декого з «нових» та «крутих» на джипах, коли витолочуються поля, руйнуються гнізда, ревуть мотори, блимають надпотужні фари, гудять клаксони, лякаючи все живе. Подібних «ковбоїв» Матвій Деревенча, будучи керівником господарства, на землях котрого такі неподобства траплялися, спрямовував, керуючись відповідними законами, до прокурора. Незважаючи на їхні «ксіви» і погрози.
Втім, для самого автора новел (у них усіх без винятку оповідь ведеться від першої особи) полювання – це лише складова спілкування з природою, котра віддячує за дбайливе ставлення до неї… «…казковим сплетінням квітів різної форми і барв, що випромінюють чаруючу до запаморочення гаму ароматів. Запахи заворожують і створюється враження, ніби ти в раю. На воді сплять над розлогим листям лілеї. Місцеві жителі називають їх лататтям. Вони здебільшого білі, але можна спостерігати й інші відтінки: від ніжно-рожевого до синього. Плавні розмовляють. У різні пори року – по-різному…» (Новела «Плавні»).
Інше тонке спостереження веде читача полем, вкритим кригою: «Здається, йдемо по склу, в якому відображається яскраве холодне сонце. Лід повсюди, не тільки на землі, а й на чагарниках, гілках дерев, траві та на очереті, виблискує яскравими синьо-білими відтінками. Здається, що знаходимося у казковому льодовому палаці, і ось-ось з-за кущів з’являться персонажі чарівної казки…» (Новела «Полювання по ожеледиці»).
Засідки, мандри полями, плавання на човні в дунайських і дністровських очеретах, одне слово, полювання завжди завершується вечерею: «Кусень хліба, варені яйця, бринза, цибулина, шматок сала. Набір харчів зовсім не екзотичний, але які вони смачні! Чого варте сало, підсмажене на гілочці, у ресторані такого не подають!..
Незабутнє це відчуття – сидіти увечері на березі водоймища біля палаючого вогнища. Подуває слабенький вітерець, відганяючи комарів та мошку. Язики полум’я з тріском прориваються крізь свіжий хмиз, химерами здіймаються над плавнями, перетворюючись на дим, що зникає у нічній далині, підхоплений вітерцем…».
Окрім природних красот бесарабського Придунав’я, Придністров’я та Причорномор’я, на читача у «Мисливських новелах» очікують колоритні і неповторні постаті «побратимів» автора – Харлампія Дєткова («Полювання на качку картоплею в мундирах»), Трохима («Трохим та Гапка»), Гурика і Тришки – «знацца» з однойменних новел, багатьох інших персонажів. А ще, шановний читачу, ви дізнаєтеся про щук-еквілібристів; полювання, як партійну справу; дитячий садок для куріпок; входження в мисливство; справедливого прокурора та про багато іншого цікавого, веселого, а в низці випадків – повчального. І над усім цим, мов над лицарським гербом, панує девіз Матвія Деревенчі – мисливця і людини, котрий він викарбував на ложі рушниці, подарованої ним свого часу синові Віктору: "Не завжди тисни на курок, щади природу. Батько».
