– Наша сандружина була однією з найпрофесійніших у районі, – згадує її колишній командир Поліна Євчева. – Понад 20 років ми тримали першість у районних змаганнях, другі місця виборювали навіть в обласних.
Поліна Дмитрівна досі зберігає альбоми з фотографіями з життя сандружини, яку всі ті роки вона незмінно і очолювала. І заступником у неї з виховної роботи була така ж енергійна – Ніна Петрівна Пейчева. Зв'язковою – стрімка Надія Міхова. І водієм була жінка, для неї не існувало неподоланих труднощів, – Ганна Вертунова. П'ять ланок було у дружині, у кожній по четверо жінок. І усі вони вивчали важливу науку – надання першої медичної допомоги потерпілим під час стихійного лиха, при виробничих аваріях. Навчалися правильно діяти у вогнищах зараження: ядерному, хімічному, бактеріологічному.
Поліна показує грубі зошити конспектів. З жалем говорить, що сандружини давно не існує. Тим часом отримані знання допомагають особисто їй і сьогодні правильно доглядати за своєю 80-річною, розбитою інсультом, матір'ю і 92-річною свекрухою, яка втратила слух. Вони обидві живуть у будинку Євчевих. Їм відведена найзатишніша і найтепліша кімната. І треба бачити, з якою любов'ю і ніжністю Поліна доглядає за цими старими, хворими жінками.
Розповідає, зупиняючись на деяких записах своїх конспектів.
– Це добре, що у нашому житті була сандружина. Обмороження, сонячний удар, електротравма, опіки – ми ж у будь-якому випадку надамо і сьогодні кваліфіковано першу допомогу. Хороші і вимогливі були у нас учителі. Одна тільки Олександра Іванівна Нідялкова – колишній голова Арцизького районного комітету Червоного Хреста чого варта. Тому, ланкові Олена Фомичова, Тетяна Міткова, Тетяна Добрева, Лариса Костенко, Тамара Петренко та й кожен член сандружини іспити здавали тільки на «відмінно», рідше – на «добре». Тому й у змаганнях лідирували. Але ж суперники у нас були сильні – сандружини заводу ЗБВ, радгоспу «Дністровський», м'ясокомбінату. Цим перемогам передувала сама атмосфера дня змагань. Підняття прапора Червоного Хреста, покладання квітів до могили загиблим під час Великої Вітчизняної у центрі міста. Екіпірування у нас було повне. Наша сандружина перша придбала і костюми. Їх нам пошили на особисте замовлення тодішнього директора радгоспу Івана Олексійовича Захарова. Люди кажуть, що коли ми гордо крокували своєю дружною колоною, у них дух захоплювало. А яке духовне піднесення відчували ми! До речі, і стінгазета, яку зі знанням справи редагувала Ніна Петрівна Пейчева, визнавалася кращою. І самодіяльні номери, підготовлені під керівництвом чудового худрука клубу «Комсомолець» Лілії Дрягіної – теж...
Світлий був той час. Шкода, що все це вже у минулому. І сандружини, якою ми так пишалися, немає.
