З «Кінармії» гостроперих

Гумор і сатира – категорії одвічні, як саме людство, глибоко філософські та при цьому найбільш зрозумілі усім верствам суспільства, починаючи від жебрака, неписьменного бідака і закінчуючи султанами, королями, президентами.

Поети, прозаїки, драматурги, що взяли на озброєння у своїй творчості найгостріше з усіх – сатирико-гумористичне перо – завжди знаходилися під найпильнішим поглядом суспільства. Але нерідко траплялося, що погляд цей випромінював злість, мстивість, крижаний холод. Бо ж і сьогодні і народний епос, байки, гуморески, афоризми, притчі професійних авторів висміюють корисливих властолюбців, нездар, словоблудів, ледацюг, хабарників, політиканів, блюзнірів. Одне слово, захребетників, здатних, за влучним спостереженням Бориса Олійника, лише «Ура!» кричати тоді, коли інші в атаку йдуть. Звісно, кому ж сподобається, що його образ (персоніфікований, або узагальнений) став людським посміховиськом?

На початку квітня, коли Одеса пірнає у хвилі Гуморини, місто неодмінно згадує двох своїх уславлених гострословів Ісаака Бабеля і Степана Олійника. День народження останнього, між іншим, майже співпадає з Днем сміху – 3 квітня. Кожен з них по-своєму прийшов до власних творчих здобутків. Перший – через найстисліші прозові жанри: новелу та оповідання. Другий знайшов себе в поезії. Але обидва стали глибокошанованими і знаними авторами як у рідній Одесі, так і на всьому велетенському просторі колишнього Радянського Союзу. І обидва відчули на собі не лише всенародну любов та шану, але й «залізні» обійми радянської влади. Хоча і попередня, царська, була не вельми милостивою до сатирика-початківця Ісаака Бабеля. У своїй автобіографії він писав: «Дома жилось трудно, потому что с утра до ночи заставляли заниматься множеством наук. Отдыхал я в школе. Школа моя называлась Одесское коммерческое имени императора Николая І училище.

Потом, после окончания училища, я очутился в Киеве и в 1915 году – в Петербурге. В Петербурге мне пришлось ужасно худо, у меня не было права жительства, я избегал полиции и квартировал в погребе на Пушкинской улице у одного растерзанного пьяного официанта. Тогда, в 1915 г., я начал разносить свои сочинения по редакциям, но меня отовсюду гнали, все редакторы (покойный Измайлов, Поссе и др.) убеждали меня поступить куда-нибудь в лавку, но я не послушался их и в конце 1916 г. попал к Горькому. И вот – я всем обязан этой встрече и до сих пор произношу имя Алексея Максимовича с любовью и благоговением. Он напечатал первые мои рассказы в ноябрьской книжке «Летописи» (я был привлечен за эти рассказы к уголовной ответственности), он научил меня необыкновенно важным вещам».

Перебуваючи «в людях» сім літ (з 1917-го по 1924-й роки), молодий Бабель знаходив незабутні колоритні постаті, пройняті у діях і вчинках народною філософією, лаконічною розсудливістю, житейською мудрістю, гумором. Вони й стали героями його майбутніх окремих новел, та неповторного збірника оповідань «Кінармія». Вони вийшли з гірких димів румунського фронту, служби в «Чека», походів продовольчих експедицій, боїв з Юденичем у складі Північної армії, з рейдів Першої Кінної армії, роботи в Одеському губкомі та 7-й Одеській радянській типографії, репортерських пошуків в Петербурзі і Тифлісі. Досвід дав можливість Бабелю уникати марнослів’я, однією влучною і витонченою фразою розкривати людину, стан її душі. Як сказав Ілля Еренбург: «Він ніби освітлював прожектором одну годину, інколи одну хвилину людського життя». Оригінально, скажімо, і колоритно подає автор образ невеличкого житомирського єврея – торговця у новелі «Гедалі»: «Невообразимая лавка – Диккенс, метлы и золотые туфли. Его философия: все говорять, что они воюют за правду, и все грабят».

Такими ж скупими, але яскравими штрихами малює Бабель іншого героя – начальника кінзапасу з однойменної новели: «Начальник конского запаса Дьяков – феерическая картина, красные штаны с серебряными лампасами. Пояс с насечкой, ставрополец, фигура Аполлона, короткие седые усы, сорок пять лет…

Приезжает Дьяков: разговор короток: за такую-то лошадь можешь получить 15 т, за такую – 20 т. Ежели поднимется, значит это лошадь».

Загалом герої бабелівської «Кінармії» начисто позбавлені тодішньої революційної трафаретності. Одне слово – живі люди з усіма їхніми достоїнствами й гріхами. Саме ця обставина, саме такий естетичний підхід до написання «Кінармії» зробили Бабеля ледь не ворогом № 1 для командарма Будьонного. Про стосунки між ними ходили легенди. Одного разу Бабель, під час чергового приїзду до рідної Одеси, зустрівся у кафе «Фанконі» зі студентами-літераторами педагогічного інституту, серед яких був відомий у майбутньому український письменник-літературознавець Сава Голованівський. У нарисі «Знаменитий одесит» він, зокрема, наголошує, що Бабель і в творчості, і в житті не любив зайвого пафосу, помпезності. Будь-якій зустрічі, чи то зі своїми побратимами по перу Олешею, Катаєвим, Ільфом і Петровим, Багрицьким, Дорошевичем, Паустовським, а чи з молодшим одеським літературним загалом тих часів, він намагався надати характер дружньої, товариської безпосередності. От і того вечора, як згадує Голованівський. Бабель відзначив, тепло привітавшись з усіма, що «…йому сьогодні взагалі щастить на зустрічі зі знаменитостями. От і годину тому, під час перерви на зустрічі в порту, до нього підійшов поважний чоловік з ціпком і попросив дозволу представитись «колезі».

Він жалівся на застій у творчості – на те, що після гучного і всезагального успіху свого попереднього твору ніяк не може увійти в нормальну робочу колію. …Нарешті з’ясувалося, що розмова відбувалася з автором дійсно знаменитої пісні «Ужасно шумно в доме Шнеерсона, се тит зих хойшех прямо дым идет – там женят сына, сына Соломона…».

Усі реготали. Коли опівночі настала моя черга потиснути на прощання руку Бабеля, дідько мене сіпонув запитати:

– А правда, що Будьонний ганявся за Вами довкруж столу із шаблюкою?

…Бабель на запитання відповів напівжартом – непівухилом:

– Я думаю, що карати мене він у даному випадку не мав наміру…

Як би там не було, але Максим Горький, огороджуючи Бабеля від несправедливої критики Будьонного, виокреслив найважливішу якість «Кінармії»: коли кавалерійський командарм прикрашав бійців своїми нагородами зовні, то Бабель показав їх зсередини, продемонструвавши світу духовну велич солдатів революції.

– Він прикрасив своїх героїв краще, правдивіше, ніж Гоголь запорожців, – писав Горький.

Жаль тільки, що ні патронат видатного письменника, ні міжнародне визнання і слава («Кінармію», одразу по її виходу, було перекладено дванадцятьма мовами світу) не врятували автора від репресивного молоху тридцятих.

Віктор КОЗЮРА,«Одеські вісті»

(Далі буде)

«Як намалювати птаха...»

Шкода, що я надто пізно навчився любити птахів!

Жак ПРЕВЕР

У межах літературного абонементу сезону 2009-2010 років «Зарубіжна література» артистка філармонії Олена Куклова – майстер художнього слова, лауреат літературних премій ім. К. Паустовського та І. Рядченка – у камерній залі філармонії репрезентувала прем'єрну програму «Як намалювати птаха...» (за творами поета Жака Превера).

Режисер програми – артист філармонії, лауреат премії «Твої імена, Одесо», Сергій Сеславінський, – репрезентував слухачам виконавців і нагадав яскраві факти біографії поета.

Жак Превер народився у 1900 році, прожив сімдесят сім років. Двадцятирічним він відкрив для себе поезію, кіно та живопис. У 1925 році приєднався до сюрреалізму, але пізніше його пошуки вийшли за межі цієї школи. Багато віршів Превера стали популярними піснями. З початку 1930 років до них писав музику Жозеф Косма.

Після війни Ів Монтан, Едіт Піаф та інші знамениті артисти виконують з естради пісні Жака Превера.

Він був одним із найяскравіших представників «поетичного реалізму» у французькому кіно. Серед його сценаріїв до фільмів найвідоміші «Набережна туманів» та «Діти райка», які неодноразово йшли в одеських кінотеатрах.

Сценарії та поетичні збірки Превера у Франції та за кордоном видаються надзвичайно великими тиражами. Публіка любить його творчість віддано і незмінно. Цей романтик реального у своїх поемах та баладах, байках, притчах і романсах, епіграмах та алегоричних картинках говорить про речі серйозні та гіркі. За ними – сам поет, який не уникає трагічних конфліктів епохи, болісно реагує на найменшу несправедливість стосовно людини, часто переходить у наступ проти того, що заважає людям бути щасливими. Тому й невід’ємна у творчості Превера лірика і сатира.

Ці дві стихії, що взаємно підсилюються та відтіняються, Олена Куклова включила до своєї програми, запросивши для музичного супроводу заслужену артистку України Віолу Демидову (фортепіано) та вокалістку, лауреата Міжнародного конкурсу Олену Вишневську (меццо-сопрано).

Чудові мелодії відомих французьких пісень допомогли нам уважно вслухатися у незвичайну словесну музику і у вигадливі ритми вірша поета, якого рідко згадують у нас, у щирому та задушевному виконанні читця.

У них післявоєнний Париж із мінливим пейзажем: ось бульвари Шапель, Рішар-Ленуар, Італійський та Вожирар, де «день за днем, ніч за ніччю, під небом відкритим» поетові доводиться жити; «це дивне небо і смутне життя». Ось Бюсі – вулиця нескінченного суму та інвалід, який уцілів від минулої війни. А на вулиці Сени біля перехрестя багаторазово лунає крик жінки, скарга, та сама фраза: «П’єре, правду скажи мені, скажи мені правду, я повинна знати, я хочу усе знати!» Питання безглузде і без надії на відповідь. Тому що той, кого називають П’єром, загинув.

«Яка жахлива війна!» – вигукує поет.

Далі ми бачимо, що у сквері «Розпач сидить на лаві» в образі самотньої людини. Він носить пенсне та костюм, пожмаканий і старий – жива людина і разом з тим символ безпросвітного розпачу.

А у школі учень «шматками різнобарвної крейди на чорній дошці нещастя малює обличчя щастя». «Наше життя – це те, що зараз», – вважають двоє закоханих в одному із кварталів Міста Світла. Звучать поцілунки у «Саду Мансурі», на вулицях нічного Парижа та на площі Віктуар...

Особливо зворушили душу слова з вірша Превера «Я така, яка є»: «Ну, хіба стосується вас усе те, що було зі мною! Так! Я кохала когось. Так! Хтось мене кохав. Як люблять діти, кохала того, хто був серцю милий...», виконані Оленою Яківною голосом, що здригнувся від сліз.

І одразу поруч побутова картинка з глузуванням поета, що звучить у його вірші «Кіт і птах». У ньому про «село», що запросило «кота» на похорони вбитого ним «птаха».

Поет не боїться чергувати майже прозаїчні, без рими, без ритму, шматки із віршованими рядками. Так, у вірші «Сторінка поезії» – про птаха, птаха-ліру, який влетів до класу під час занять з арифметики, – зовсім прозаїчний, без найменшого натяку на ритм вигук вчителя («Перестаньте, перестаньте клеїти дурня!») характеризує злостивість цього тупого наставника дитячих душ... І одразу плавні та співучі вірші про птаха, про поезію, про життя.

Для Жака Превера птахи, які вільно живуть у синьому небі, – символ свободи. Вони подають приклад людині, «приклад довіри та вірності».

Прем'єра пробудила бажання продовжити та поглибити знайомство із багатогранним світом поета, звернувшись до повніших видань його віршів.

Світлана КУЗНЕЦОВА, ст. н.с. музею К.Г. Паустовського