(Продовження. Початок див. у номері 37 (4019) від 8 квітня 2010 року)
Степан Олійник належить до другої хвилі письменників, породженої романтичним, сповненим незнищенного оптимізму містом у проміжку між 1917 та 1941 роками. Потрапивши до Одеси у середині 20-х, юнак з мальовничої Левадівки, разом зі своїми однокашниками по ІНО (інституту народної освіти – тепер Південноукраїнський національний педагогічний університет) Савою Голованівським, Всеволодом Азаровим, Паньком Педою, Олексою Кімлачем та їхніми спільними друзями Володимиром Сосюрою, Іваном Микитенком, Лесем Гоміним, Семеном Кірсановим з головою поринули у тодішнє бурхливе літературне життя Одеси. Відвідують літературні зустрічі за участю всенародних улюбленців Бабеля, Олеші, Багрицького, Ільфа і Петрова. Катаєва. Читають перші власні твори на засіданнях численних літературних студій, у поетичних кафе. Не минав Олійник й Одеської держдрами, на сцені котрої грали незабутні Юрій Шумський, Наталя Ужвій, Іван Замичковський, Лідія Мацієвська.
Степан Олійник, виходець з селянського роду, вже тоді добре знав свого потенційного читача, його психологічні й філософські засади. Слово, перш за все, спрямоване до сіятеля і хранителя землі – годувальниці, мало бути простим, мудрим, зрозумілим. Він завжди писав з оглядкою на людей від плуга та верстата. Тому й поезія його була актуальною не лише тоді, коли писалася, а й з упередженням на десятиліття. Згадаймо:
Наради, летучки…
Кінця їм нема.
Штани аж блищать
від сидячки…
Та ще, як на гріх,
затяглася зима,
Розтягши регламент
балачки.
…В людей трактори
вже у поле пішли –
Гуркочуть на ниві, за гаєм…
Нам теж би отак!
Та не маєм коли:
Удень і вночі засідаєм!
Все ясно давно!
І тріщить голова
Від тої словесної зливи…
Давайте ж помовчим
хоч тижнів зо два,
Хоч поки засіємо ниви!
Такі й подібні рядки, а з ними – визнання, поетична слава, нагороди, премії, прийдуть до Степана Олійника пізніше. Для початку ж тодішня політична система, запроторюючи на довгі роки, а то й назавжди до таборів цвіт радянського, в тім числі й українського письменства, вирішила нанести привінтивного удару й по його молодій порослі. Як напише пізніше у своєму нарисі «Місто першої любові» відомий поет Всеволод Азаров: «Долі моїх перших літературних товаришів склалася по-різному. Вихор сталінського беззаконня прокотився й Одесою. Лесь Гомін, Василь Миколюк, Панько Педа були заарештовані. Я пам’ятаю з якою наполегливістю добивався пізніше, після ХХ з’їзду партії, відновлення доброго імені своїх товаришів Степан Іванович Олійник, як любовно готував він посмертне видання віршів Панька Педи «Горять огні».
Між іншим, і сам Олійник не оминув застінків одеського НКВС. Ось що через багато років написав одеський письменник Володимир Лясковський: «…Осінньої ночі 1931 року два капітани НКВС на «чорному вороні» під’їхали до гуртожитку педіна, щоб заарештувати студента Олійника, як «ворога народу». Майже рік за гратами. Допити. Вимоги зізнатися в тому, що він є «українським буржуазним націоналістом». Важка хвороба. Так режим карав молодого поета за зустрічі з прогресивно мислячими письменниками старшого покоління, за перші жартівливі вірші для «синьоблузників», за «розкулаченого» у 1929 році батька Івана Леонтійовича.
Врятували Степана побратими-студенти, які поставили 200 підписів під листом на ім’я Голови Президії Верховної Ради СРСР Михайла Калініна про невинність Олійника. Ініціатором появи цього послання був майбутній сатирик Володимир Іванович.
З боку останнього це був мужній вчинок, за тогочасними мірками – громадянський подвиг. Втім, у майбутньому мало хто здогадувався, про що йдеться, коли у присутності і колег, і людей сторонніх Степан Іванович, зустрічаючись з Володимиром Ієронімовичем, тепло його обнімав і називав своїм рятівником. Загальновизнаний майстер гострого слова, гідний продовжувач сатирико-гумористичних традицій, закладених Остапом Вишнею, Олійник уникав теми репресій. Занадто болючі рубцьовані шрами полишила вона на долі його родини. Адже, випустивши Степана Івановича зі своїх застінків, енкавеесники кілька разів намагалися зробити його своїм донощиком, на що стільки ж разів отримували відмови. А це також не миналося даром.
Як підкреслює дослідник творчості сатирика і гумориста, письменник, академік Богдан Сушинський, в умовах тоталітарної системи з-поміж кількох моделей поводження з нею (від співпраці до ігнорування) «…Степан Олійник виробив власну лінію поведінки. Він вирішив допомагати своєму знедоленому війнами, розкуркуленнями та репресіями народові хоча б у той спосіб, який йому доступний, хоча б тими методами, які йому підвладні; хоча б тією владою сатирика, журналіста, депутата Верховної Ради СРСР, яку він у змозі застосувати проти окремих «номенклатурних Мацапур» на місцях.
Він полегшував буття свого народу, гострим словом припікаючи усіляких «Саливонів Могоричних», «Наклепників», «Хабарників», «Ледаренчих», «Буфетних голів»…
