16 липня цього року виповнюється 20 років історичній події в українській державності – цього дня у 1990 році Верховна Рада Української РСР ухвалила Декларацію про державний суверенітет України.
Поява цього документа була зумовлена початковими процесами розпаду Радянського Союзу і, фактично, була заявою про наміри щодо розбудови незалежної Української держави, але поки що у складі цієї федерації.
Документ містить преамбулу та 10 розділів, які відображають основні напрями формування незалежної і демократичної державності: самовизначення української нації, народовладдя, державна влада, громадянство Української РСР, територіальне верховенство, економічна самостійність, екологічна безпека, культурний розвиток, зовнішня та внутрішня безпека, міжнародні відносини.
Таким чином, були заявлені не лише всі зовнішні атрибути державності, але й визначені напрями її розбудови, які необхідно було наповнити реальним і практичним змістом. На жаль, цього не сталося.
Політичні еліти, що приходили до влади в Україні протягом усього терміну часу після ухвалення Декларації, гучно заявляли про свої амбіційні цілі, складали плани їх реалізації, але жодна з політичних сил не змогла вирішити цілком питання чіткого визначення і розмежування державних кордонів, економічної, зокрема й енергетичної самостійності держави, проблеми екологічної безпеки населення тощо. Спостерігається буквально «хитання» від протилежного з багатьох важливих питань, наприклад, у сфері зовнішньої безпеки та міжнародних відносин. Декларація закріплює як стратегічну мету розвитку державності України трансформацію її у постійно нейтральну державу, але подальші події підтверджують, що ця позиція змінювалася, причому радикально – від бажання мати членство у Північноатлантичному альянсі (НАТО) до відмови від нього.
За умов економічної та політичної глобалізації, посилення процесів міждержавної інтеграції на Європейському континенті, багато питань, означених у Декларації, частково або цілком втратили своє значення, деякі – серед них енергетична та військова безпека, – стали актуальнішими. Але незалежно від цього, вони залишилися яскравим свідченням періоду українського «державного романтизму», коли батьки сучасної української демократії чесно вірили у реальність своїх планів, але згодом зіткнулися з цілим комплексом зовсім не романтичних проблем, на рівень розв’язання яких ми практично не вийшли досі.
