Сезон в Одеському академічному українському музично-драматичному театрі імені В. Василька розпочався по-святковому гамірно, весело. Вистава «Г-і-р-к-о!» (режисер Андрій Бакіров), що зібрала на сцену молодят, їхніх батьків та гостей з п’єс А. Чехова, В. Маяковського, І. Ільфа та Є. Петрова – аж три весілля в один вечір! – закінчилася для публіки приємною несподіванкою. «Весільний генерал» (Ревунов-Караулов з чеховського «Весілля», роль якого грав народний артист України Анатолій Дриженко) у фіналі, коли артисти вийшли на поклін, привітав актрису-красуню Тетяну Медведєву з весіллям і запросив на сцену її нареченого – Олега… Гірко-о-о! – звучало зі сцени та із зали.
В день відкриття нового театрального сезону наш кореспондент зустрівся з Анатолієм Дриженком.
– Анатолію Миколайовичу, розпочався 86-й сезон театру імені В. Василька. Які сподівання особисто у Вас на новий театральний рік?
– Я прийшов до театру відразу ж після закінчення навчання в Київському державному інституті театрального мистецтва імені І. Карпенка-Карого (запросив мене тодішній головний режисер Наум Орлов) у рік, коли Одеський український театр імені Жовтневої революції святкував 40-річчя… Тож, виходить це мій 45-й сезон.
Одна з моїх перших ролей в театрі у виставі «Кремлівські куранти» за п’єсою М. Погодіна, яку поставив народний артист України Микола Петрович Равицький (батько нашого нинішнього художнього керівника)… Скільки ж тут прожито-пережито!..
На превеликий жаль, мені не довелося працювати з Василем Степановичем Васильком, він тоді вже не ставив вистави у театрі. Але мені пощастило працювати з народним артистом України Броніславом Вікторовичем Мешкісом…
Взагалі, в нашому театрі працювала ціла плеяда талановитих режисерів.
Я щасливий був працювати з Миколою Тарасенком у його виставі «Сто тисяч» за комедією І. Тобілевича, де я зіграв роль Калитки, головного героя, у виставі «Мартин Боруля» знов-таки за І. Тобілевичем мені була доручена режисером роль Омелька, а Мартина грав прекрасний, талановитий актор, народний артист України Василь Яковець, мій друг (на жаль, його також нема вже поміж нас)…
Вдячний долі за зустріч з режисером, заслуженим діячем України Костянтином Пивоваровим. Можу називати наші з ним вистави: і «Для домашнього огнища» за І. Франком, поетичну виставу про Т. Шевченка «Тарасові весни»… І особливий дарунок – наша недавня прем’єра – вистава «Кайдаші» за повістю І. Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я», в якій граю Омелька Кайдаша…
Не можу не згадати зараз і про чудового режисера Володимира Володимировича Туманова (дай, Боже, йому здоров’я!). Його вистава «Сватання на Гончарівці» подарувала мені стільки творчої радості!
За 22 роки, відколи у нас працює Ігор Миколайович Равицький, я грав чи не у всіх його виставах, за поодиноким винятком, хіба що не грав у виставі «Любов по-французьки», але ж там працюють всі жінки, немає чоловічих ролей.
Дуже дорога мені вистава «Стомлені сонцем» за кіносценарієм Р. Ібрагімбекова та М. Михалкова, в якій я грав роль комдива Сергія Котова…
У виставі «Народний Малахій» за п’єсою М. Куліша граю роль Малахія.
Ігор Миколайович – митець, якому цікавий експеримент… Він і нас, акторів, спрямовує на постійний, як то кажуть, вічний пошук. У виставі Равицького, що йде на «Сцені 38» – «Ну… дуже маленькі комедії» за театральними новелами В. Ляпіна, – граю нашого сучасника, близького і начебто всім зрозумілого, але то тільки на перший погляд, – Долгова (хоча кому як, не все так просто у житті сприймається)… А у комедії за п’єсою В. Шендеровича у мене – роль Ліквідатора, цей персонаж – парадоксальна постать, така собі істота зі своєю складною долею…
– І все ж поміж такої великої кількості ролей, що Ви зіграли за 45 сезонів у театрі, яку все ж можна назвати найдорожчою?
– Іван Карась у «Запорожці за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського. Прем’єру ми зіграли у 1983 році на гастролях в м. Свердловську, і 27 років я граю Івана Карася, славного козака-запорожця. Без заміни. Це, так би мовити, моя програмна роль.
А зараз ще додався Кайдаш. Городничий у «Ревізорі» за комедією М. Гоголя.
Бажалося б в новому сезоні зіграти щось надзвичайне, особливе, глибинне, незвичне… Хочу працювати і працювати.
– Запитання загальне: чи влаштовує сьогоднішній стан театру?
– Якщо говорити загалом, не влаштовує. Мене не влаштовує ставлення до театру з боку влади. Воно – ніяке… Таке враження, що якби всі актори, які є в Одесі, Миколаєві, Херсоні, навіть у Києві, пішли з театру, ніхто б із чиновників при владі й не помітив. На яких високих засіданнях було сказано хоч слово про театр? – ані на жодних.
– Анатолій Дриженко не лише ролі на сцені грає, в кіно знімається, а ще полюбився одеській малечі як Дідусь Панас з телеекрана (на телеканалі «Глас» він розповідає дітям казки)… Як народному артисту України вистачає на все часу?!
– Вистачає часу, бо мені подобається працювати з дітьми. Я їх розумію…
– У театрі є акторська династія Дриженків…
– Донька Олена (Головіна) вже років з 20 працює в театрі. Вона за природою своєю українська актриса. М’яка, співуча. Грала багато в репертуарі. Її робота в нашій недавній прем’єрі – виставі «Кайдаші» – мене просто здивувала, якось по-новому розкрилася Олена у ролі Мотрі.
Є ще онука Людочка – артистка оркестру. У виставі «Г-і-р-к-о!» ви бачили її на сцені, вона грає на скрипці. Зараз вона студентка педагогічного інституту мистецтв (вступила одразу на 3-й курс). А сценічний дебют Людочки Головіної відбувся 15 років тому – у виставі «Стомлені сонцем» вона грала Надійку.
Отож з усього виходить, цей театр – наш рідний дім.
Додамо, що в новому сезоні, у березні 2011 року, Анатолій Миколайович відзначатиме ювілей – 70-річчя. Тож, хай подарує митцеві доля все, чого він побажає.
Щасливого плавання в новому театральному сезоні!
