Новела
…Мабуть, з тих пір його довге життя не запам’ятало спекотнішого дня. Можливо, такі дні й були, але тільки не в пустелі. І без отари…
…Того ранку навчені верблюди очікували на свого юного господаря Хому. Зазвичай, перед дорогою у пустелю, він напував їх водою. Вода була налита у вузькі довгі ночви ще з вечора.
Ранковий водопій найчастіше нагадував трапезу дружної сім’ї. Одні верблюди пили похапцем – швидко опускали й піднімали довгі шиї. Другі – спроквола, ледве не вилизували дно ночов до краплини. А треті – ніби неслухняні діти – крутили головами.
Хома дивився на них і думав: «Ну як ви будете без мене. От поїду до міста вчитися, будете жалкувати за мною». І гладив то одного, то другого. А верблюдам подобалося відчувати знайомі, не по-дитячому широкі його долоні, від яких струменіла любов.
В аулі сусіди говорили, що він караванником вродився. Але якщо уточнювати, то підліток у сім’ї замінив батька, який рано пішов з життя. Та й мати не раз сусідам зізнавалася:
– Якби не Хома, не вижити б нам.
Доки верблюди снідали біля водопою, Хома, не гаючи часу, їв на ходу. А мати, куховарячи, давала сину настанови, які він, чого гріха таїти, пропускав повз вуха.
Верблюди звично вишикувалися у колону, як вимуштрувані солдати, в очікуванні свого турботливого командира. Він підійшов до своїх підопічних із перекинутою через плече торбиною, витканою багато років тому ще бабусею. Торбина, ніби сімейна реліквія, передавалася вже третьому поколінню роду. А зараз мамині руки акуратно вкладали до неї підхарчівок на весь день.
…Караван рушив через аул. До нього по дорозі долучалися верблюди односельчан. І кожен зустрічний вважав своїм обов’язком висловити Хомі свою приязнь. Хтось, усміхаючись, махав йому рукою. Хтось просто зупинявся, дивився услід. А він йшов і думав про своє: «І чому усі виїздять до міста? Там усі чужі, а тут, в аулі, усі знають один одного». Він йшов і бачив себе серед незнайомих вулиць і людей. І від цих думок йому раптом стало самотньо.
Грузнучи в піску, Хома йшов і, як у кіно, перед очима поставали знайомі обличчя. «А таку, як бабуся Марал, у місті не знайдеш, – розмірковував. – І на весіллі допоможе, і на похоронах порадить. А скільки сусідка Нартач позичала чуреків і бринзи, коли мама хворіла. А насправді – дарувала».
Ноги Хоми вже провалювалися в гарячому піску. «Усе-таки в місті всі люди чужі один одному… А обійтися без міста годі. І чому в аулах немає технікумів?..»
І відразу пригадав мамині слова: «Людина, крім зрадництва, до всього звикає». Відволік його від думок шурхіт у піску. Опустив очі і побачив, як перед ним обабіч піднялися дві кобри. Вони погойдувалися і шипіли, ніби вирішуючи, що робити далі.
Змії дивилися на нього впевнено. Хома не міг стримати тремтіння. Йому б вижити хоча б заради матері, яка після похорон батька не переживе ще одні, подумав він. І спливла в пам’яті розповідь знайомого, який все життя ловив змій і всім радив при зустрічі з кобрами не кривдити їх. Тоді і вони не скривдять. А він і не збирався їх кривдити.
Хома трохи заспокоївся і розглядав змій, відчуваючи у ногах втому. Змії ж, як і раніше, втупилися у незнайомця. Він же все стояв, як укопаний, у гарячому піску, від якого, здавалося, ноги спеклися, а втома від литок перейшла до колін.
Як справжній командир на полі бою, він намагався, не повертаючи голови, знайти очима своє слухняне військо. І не побачивши верблюдів, зрадів, що хоч їм вдалося уникнути зустрічі з кобрами. А змії, як дві сестри, лягли поруч, поклавши свої голови на пісок. А потім повільно відвернулися від Хоми і поповзли геть.
Їх вже не видно. А він зі страху, пересилюючи біль у суглобах, все стояв і стояв, доки не помітив своїх плеканців. Витягши з піску ноги, присів навпочіпки, і на радощах, що усе обійшлося добре, випив увесь чал до дна, хоча до аулу потрібно було ще йти та йти. А коли відчув силу в ногах, підвівся, поступово зібрав отару, що розбрелася у пісках. І наразі відчув, що в цій безбережності він несамотній.
Спека не спадала, хоча сонце і хилилося до вечора. Вже і настав час повертати отару додому. Правда, зворотну дорогу, як не дивно, Хома не любив, бо втомлені від шестидесятиградусної спеки верблюди часто показували свій норов.
Але сьогодні маленький чабан поспішав до аулу, щоб розповісти друзям, як він мирно розійшовся зі зміями. Якби тільки Хома знав, що йому ще доведеться спізнати, напевно, отара давно була б ближчою до аулу.
Сонце так пекло, що єдиним порятунком від нього була тільки вода. Але чал вже випито, а спрага долала його все дужче. Вкотре він обмацував хурджун, але марно. Та й руки вже перестали слухатися.
«Хоч би крапельку, крапельку води», – думав Хома і уявляв, як дома, вип’є цілий глечик холодного чалу. – А от і вода, – зрадів він. – Ще трішки – і ми біля озера. Тільки чому раніше я його не зустрічав?» Він намагається розглянути озеро небесного кольору, що з’явилося в пісках. Постояв трохи і далі повів отару назустріч озеру. А воно все віддалялося і віддалялося. І здавалося Хомі зовсім недосяжним. Він не міг зрозуміти, що перед ним міраж. У горлі пересохло, а в очах потемніло. Його захитало. Але Хома встиг однією рукою доторкнутися до верблюдиці Чарри, що зупинилася поруч. Спробував спертися. Але ватяні ноги вже не слухалися його. Він упав. Від зіткнення з розпеченим піском стало важко дихати. Йому все здавалося, що він засинає. І ніяк не міг зрозуміти, де лежить. Але йому здалося, що раптово над ним у повітрі став літати сивий, із довгою тонкою бородою, яшулі.
«Я святий Хома. Запам’ятай: буду тебе охороняти усе твоє життя. Чуєш, чуєш мене?» – як молитву деренчливим голосом проказав він. «Чую, яшу-у-лі», – услід линув голос Хоми. Він заснув…
Прокинувся, коли відчув на своєму обличчі вологу. Вона з’явилася на губах. І обважнілі повіки розкрилися. Ні, це не дощ. Це, здається, його чотирнадцятирічна ровесниця верблюдиця Чарри допомагає своєму господареві. Вона звільнилася від рідини, що накопичилася за день у пісках. А потім лягла поруч. І так лягла, що її вим’я опинилося біля його губів. Чарри ніби мати, от-от заговорить і скаже: «Ну, пий молочко. І до тебе повернуться сили». А він, мабуть, зрозумів свою рятівницю, став шукати губами соски. А живильне молоко поступово повертало Хому до життя. Він підняв голову і побачив вірних верблюдів, що очікували на нього. Підвестися сил ще не вистачало. Але все ж вдалося перехопити горб верблюдиці і лягти їй на спину. А вона обережно піднялася з ним і вирушила до аулу. За нею пішли й інші верблюди.
Хома, приходячи до тями, починав розуміти, що насправді ніякого озера вже не буде. Він, скільки було сил, тримався за горб, щоб не звалитися на розпечений від гарячого сонця пісок. І з великим зусиллям пошепки молив Аллаха, щоб уникнути нападу спраги. Але вона, здається, знову підступала до нього. Засинаючи, знову бачив озеро-міраж. І раптом Хома миттю опам’ятався від доторку чиїхось рук. Розплющив очі і зрадів, коли упізнав мамині руки, потріскані від роботи. Вона однією рукою підтримувала голову сина, другою – напувала чалом. А син, щасливий, не вірячи своїм очам, обійняв її за шию і, як ніколи, жадібно пив і пив. І не міг напитися. А вона ласкаво шепотіла сину:
– Не квапся, не квапся, щоб живіт не заболів. Лишимо на потім. Адже ще до аулу не так близько, – і хусткою витирала піт із його змореного обличчя.
Стадо, за звичкою, не кваплячись, поверталося додому. Хома вже йшов поруч із матір’ю.
– А хто тобі сказав, що я від спраги знепритомнів? – запитав він її.
Мама витирала долонями свої сльози.
– Хто?.. Материнське серце, сину, – відповіла вона.
А потім розповіла сон, що наснився їй.
– Опівдні прилягла відпочити. Не встигла заплющити очі, як задрімала. І раптом дивлюся – наді мною летить високий, із тонкою сивою бородою, яшулі. Говорив він довго. А запам’ятала тільки такі слова:
– Еджебай, твоєму Хомі не вистачило води. Прокинься, візьми чал і йди йому назустріч. Тільки ти врятуєш його в пустелі, ти, – і вмить зник.
Хома здивувався і теж розповів про своє видиво.
Вони увійшли до аулу. Доки син порався зі своїм господарством, мати накривала дастархан. Скромний він був. Але від щедрої душі. Сіли сусіди, друзі сина. Вона усім налила чаю і запропонувала випити за верблюдицю, яка врятувала життя її первістка. А потім додала:
– Пригадай, синку, адже ти за нею в дитинстві доглядав, коли вона поламала ребра. Ти і напував Чарри, і годував, і щовечора стелив травичку, і навіть сам перев’язував її. Усі тоді махнули рукою: а, мовляв, марно панькаєтеся. От бачиш, ти їй подарував друге життя, а вона вдячна – тобі.
Хомі свербів язик розповісти про зустріч з кобрами. Але вирішив не тривожити материнське серце. А вона усе про своє і про своє. Говорить, що якось на ташаузькому базарі почула від мудрого джигіта такі слова: «Якщо в тебе один ворог – це вже багато. А якщо в тебе сто друзів – це ще мало». І побажала сину прожити без жодного ворога. Тільки в оточенні друзів, серед яких, здається, можуть бути і вірні верблюди… І тихо, ледве чути, промовила старе туркменське прислів’я: «Щирому серцю – чиста дорога».
Чал – напій
Хурджун – торбинка
Дастархан – стіл, накритий для гостей
