Одеський слідчий ізолятор на Люстдорфській дорозі існує понад сто років. Будинки слідчого ізолятора можна віднести до місцевих історичних визначних пам’яток. Тут за часів Російської імперії сиділи Лев Бронштейн (Троцький), Григорій Котовський, Беня Крик та багато інших добре відомих особистостей.
Слідчий ізолятор входить до складу пенітенціарної системи України. Усього у країні налічується 33 таких заклади, два з яких на території Одеської області – в Одесі та Ізмаїлі.
Після винесення вироку мешканці слідчого ізолятора, змінюючи статус обвинувачуваних на засуджених, розподіляються до колоній. Час перебування у слідчому ізоляторі зараховується до терміну вироку, який виносить суд. Тому що ні термін розгляду справи у суді, ні термін перебування у слідчому ізоляторі законом не обмежені, часто люди перебувають тут по кілька років. Трапляється, що безпосередньо зі слідчого ізолятора після завершення судового процесу людина виходить на волю, уже відбувши термін покарання.
Ізолятор розділений на кілька блоків. У ньому окремо утримуються чоловіки, жінки, неповнолітні, колишні співробітники правоохоронних органів, а також засуджені до довічного ув’язнення.
Незважаючи на те, що статус більшості з тих, хто перебуває у слідчому ізоляторі точно такий же, як і у решти громадян (адже вони ще не визнані судом винними у тих або інших злочинах), умови утримування для них навіть жорсткіші, ніж у засуджених. Тут люди змушені постійно перебувати у невеликих камерах. Конвой виводить їх лише для зустрічі зі слідчим, адвокатом, а також на коротку прогулянку або до судового засідання.
Особлива категорія в’язнів слідчого ізолятора – неповнолітні (від 14 до 18 років), до яких слідчі органи та суд застосували санкцію «утримання під вартою». На сьогодні їх близько 50 чоловік.
До підлітків, як і до решти ув’язнених, постійно приходять священники. Для багатьох людей, які опинилися у місцях позбавлення волі, це дуже важлива підтримка як у моральному, так і у духовному плані. Крім того, з неповнолітніми правопорушниками, за словами співробітників слідчого ізолятора, працюють психологи і педагоги. У неповнолітніх тут є можливість одержати середню освіту, займатися спортом.
До взяття під варту Ігор К. жив в Ананьєві. Незважаючи на свій юний вік (17 років), він уже встиг «заробити» умовну судимість за викрадення автомобіля.
Цього разу, за словами хлопця, його разом з подільником засудили за крадіжку трьох сусідських курок. Півтора року він очікує набуття чинності вироку суду...
До того, як опинився за ґратами, встиг закінчити 8 класів. Після того, як Ігор повторно скоїв злочин, батьки відмовилися від будь-яких контактів з ним. Не приїжджають, не пишуть. А от старша сестра все-таки не забуває брата і сподівається на його виправлення.
Весною хлопцеві виповниться 18 років. Він планує тут опанувати якусь необхідну професію і працювати, відбуваючи термін покарання.
15-річний Володимир К. з Южного у слідчому ізоляторі вже 7 місяців. Його звинувачують у пограбуванні та вимаганні. На запитання, як потрапив сюди, хлопець відповідає: «Здуру». Проте він уже звик до розпорядку і умов у слідчому ізоляторі. Істотно допомагають переживати злигодні життя регулярні передачі від батьків. Особливого каяття хлопець не відчуває. Судячи з настрою, немає у нього бажання навчатися або працювати. А захоплення одне – бокс. На запитання: «Коли вийдеш з колонії, чим займатимешся?» – хлопець відповів з легкою усмішкою: «А чим сьогодні можна займатися?»
– Звичайно, хотілося б сподіватися, що більшість молоді потрапила сюди випадково, і що їй можна ще допомогти. Спрямувати на нормальний шлях. Тому ми приходимо сюди, ділимося з ними власним досвідом, пояснюємо, що потрібно змінювати свої погляди, своє ставлення до життя поки не пізно, – говорить Олександр Н., волонтер однієї з благодійних організацій. – Хоча з досвіду знаю, що багато моїх знайомих, які замолоду неправильно розставили життєві пріоритети і починали з «малолітки», уже дорослими не раз опинялися за ґратами. А у підсумку закінчували життя у спецприйомниках або туберкульозному диспансері.
На думку Олександра, частина тих хлопців, які потрапляють сюди випадково, за збігом обставин, здуру або помилково, пройшовши тут певну «школу», стають постійними клієнтами виправних закладів. Втім, є й ті, хто щиро мріє розпочати нове життя. Для цього їм потрібна допомога. Дуже важливе ставлення з боку не тільки співробітників пеніціарної системи, а всієї держави і суспільства, які не повинні дивитися на молодих людей, які оступилися, як на ізгоїв, тим самим штовхаючи їх в обійми кримінального світу.
