Лише побувавши у Новоукраїнці, починаєш розуміти, яке живеться у цьому селі людям. Тільки до центральної садиби Нового Тарутиного ми їхали добру годину, втративши більшу частину часу на ті злощасні 18 км дороги, що починаються одразу за поворотом до ЗАТ «Дружба». Водій вишукував хоча б безпечніші ями. І мені здавалося – гіршої, жахливішої дороги не буває. Не випадково жоден водій маршрутки ні за які пряники не погодиться заїжджати до цього села. І люди встають удосвіта, щоб, пройшовши три кілометри жахливого бездоріжжя, встигнути до відправлення єдиного за день авторейсу на Тарутине. Можна лише поспівчувати тим, кому доводиться обов’язково долати цей шлях щотижня, щоб відзначитися на біржі праці.

Ось чому по-доброму заздрять новоукраїнці своїм сусідам із села Підгірного. У них дорога до села – про таку мріяти тільки можна. Збудована за державною програмою розвитку малих сіл. Тому і проблеми з підвезенням малят до дитячого садка у Новому Тарутиному немає. З водопостачанням теж питання вирішили. Закупили в Одесі шланг. По селу від збереженої на колишній фермі свердловини провело воду підприємство «Дружба». А у двори – самі господарі. Як сказав депутат Новотарутинської сільської ради Василь Андрійович Парчевський: «Нас мало, зате дружбою міцні. Всі питання селом розв’язуємо спільно. Разом і зупинку автобусну спорудили». Матеріалами допомогла сільська рада, завжди готова підтримати добру ініціативу. А робочі руки – «свої». Є тепер у Підгірному і вуличне освітлення.

Взагалі я не здивувалася, довідавшись, що Новотарутинським сільським головою знову обрано Юрія Миколайовича Бакарогла. Ініціативний, енергійний, він багато хорошого встиг зробити за час перебування на цій посаді у першому своєму скликанні. Не випадково сільська рада у районному конкурсі на кращий населений пункт з благоустрою та санітарного стану посіла перше місце і одержав приз – легковий автомобіль. Проте Новоукраїнка з її 250 мешканцями як і раніше залишається селом великої тривоги. Не спіткала б і його гірка доля вже декількох сіл Новотарутинської сільради: тієї ж Веселої Долини, рішенням сесій сільської та районної рад знятої з обліку; Плачинди з її шістьома «живими» дворами, що залишилися; безлюдної Булатівки, у якій лише нещодавно, до одного із залишених будинків вселилися ченці, капітально відремонтувавши житло, спорудили каплицю і господарюють на гектарі даної їм сільрадою в оренду землі; і Олексіївки з дуже стійкими трьома родинами, які нині живуть там. Тепер навіть уявити важко, що це село було найзаможнішим, і перша легкова машина була куплена в окрузі її жителями, і що працювали тут початкова школа і ФАП.

Ось чого так бояться новоукраїнці: не вирішиться питання з дорогою – не минути переселення. Дехто уже так і зробив, полишивши рідне село. Адже через відсутність нормальної дороги підвезення дітей до Новотарутинського дитячого садка неможливе. Тим часом, у селі 24 дитини від року до шести років, дошкільного віку разом із підгірненськими – 8. Цього року вони підуть до першого класу.

Школа у Новоукраїнці – світ у вікні. Дитячий сміх, дитяча метушня на перервах вносять у життя дорослих надію на краще. І старий будинок як можуть підтримують з допомогою сільської ради. Він свіжопобілений і пофарбований. У коридорах підлога вистелена новим лінолеумом. Замінили вхідні двері. І в класах чистота. От тільки холодно, і діти сидять за партами одягненими. Таке нині вугілля: не горить, а тліє, скільки не клади. Вчителі переважно молоді. Патріоти свого села, вони із щирим бажанням хочуть працювати, навчати дітей, виховувати. І дорожнє питання, від якого залежить, бути на найближчі роки школі чи не бути, їх дуже хвилює.

Проблема дороги не була б такою гострою, якби з керівництвом холдингу «Укрзернопром», до якого з кількома іншими господарствами відійшло і закрите акціонерне товариство «Дружба», принципово обмірковувалися умови його участі у розв’язанні соціальних проблем села. Тим більше, що великовантажні 40-тонні машини холдингу за сезон вивозять цією дорогою понад 10 тис. тонн зерна. Вони ж її і добили. Тому відмовки «податки за транспорт сплачуємо, а ремонтує нехай держава» тут, крім здивування, нічого не викликає. Хоча справді без допомоги держави у цій важкій справі не обійтися. На цю підтримку у Новоукраїнці теж сподіваються. Про це нам говорили люди на вулицях, працівники ФАПу та клубу. А ще про воду. Водопроводу у селі немає. Неглибокі колодязі у спекотні літні дні пересихають. А на кожному подвір’ї досить худоби, птиці. Але сьогодні пробурити свердловину нереально. Тільки на підготовку проекту не менше 150 тис. грн буде потрібно. Тому цього року у планах сільради спорудити три 20-метрової глибини громадські колодязі. Для цього 40 тис. грн з районного бюджету уже виділено. А крім того, буде проведено і вуличне освітлення.

У Підгірному я почула цікаве зауваження: «Новоукраїнцям треба б самим бути ініціативнішими у повсякденному житті». А ті стверджують, що такими і були за часів успішної роботи молочнотоварної ферми, виноградарської бригади ЗАТ «Дружба». Сьогодні немає ні того, ні другого. Працювати ніде. Хоча тваринницькі приміщення – майновий пай селян – не розбираються. Вони стоять. Приїздив якось під час виборчої кампанії один великий підприємець. Придивлявся: мовляв, тисячу овець тут розмістить. Заодно, можливо, і з ремонтом дороги допоможе. Але далі того діло не пішло. З числа ж самих новоукраїнців охочих цим зайнятися не було. І це при тому, що переважна їх кількість, включаючи чоловіків, безробітні. Живуть переважно за рахунок того, що одержують за здані в оренду свої земельні паї. Сільська рада по гектару, ближче до села, із земель запасу виділила. Сіють кукурудзу, ячмінь – знову ж додаткове зерно. Живність розводять, але продати – велика проблема. Часом за безцінь заїжджим, які користуються їхньою безвихідністю, віддають. Овець на подвір’ях зараз небагато. Сенсу немає їх тримати. Раніше бринзу вивозили до Тараклії, де вона була у хорошій ціні. Але зараз ліквідували таку можливість. Була б дорога – можна було б виїжджати з продукцією до Тарутиного.

Отож тут все впирається у дорогу. Тому що без неї не налагодити повноцінного життя у селі – без страху за долю своїх дітей, своєї багатостраждальної рідної Новоукраїнки.

Р.S.Перш ніж вирушити до Ново­українки, ми заїхали до центральної районної лікарні привітати з ювілеєм колишнього директора Новотарутинської школи, нині – чудового учителя Петра Антоновича Ващука. У цей день йому виповнилося 60 років. Подарунки, квіти і Пам’ятну адресу від імені Тарутинськой райдержадміністрації та районної ради вручив з побажаннями якнайшвидшого оду­жання начальник відділу з майно­вих і земельних питань райради Володимир Степанович Гербалі, з яким ми потім у Новоукраїнці і побували. Довідавшись про наш маршрут, Петро Антонович сказав те, що ми потім багато разів чули того дня: «Буде дорога – село буде жити і розвиватися».