Параску Іванівну Патран у Ширяєвому мало хто знає, бо народилася вона й жила до недавнього часу в селі Яланець, що на Вінниччині. Нещодавно їй виповнилося 84 роки. Як і більшості людей такого віку, Парасці Іванівні дошкуляють хвороби. Тож на схилі літ доньки, які мешкають у Ширяєвому, забрали її до себе.
Скільки б літ не минало, Параска Іванівна ніколи не забуде ті дні, коли її батька та старшого брата забирали на війну, і коли в їх домівку прийшла страшна звістка-похоронка, в якій повідомлялося про героїчну загибель тата на фронті. Завжди перед очима у неї стоїть згорьована мати, якій довелося проводжати на війну й свою сімнадцятирічну доньку, тобто її – Параску. На все життя залишилася у неї образа на те, що її, сироту, яку не було кому захистити, відправили до війська, можливо, на вірну смерть, а сусідську дівчину, такого ж віку, але доньку старости, залишили у селі.
Прифронтовий шпиталь, куди було мобілізовано дівчину, розташовувався в Молдавії. Тут вона отримала перший досвід роботи із тяжкопораненими бійцями. Вслід за фронтом пересувався й шпиталь. Його стоянки дислокувалися і в Румунії, і в Чехословаччині. Згадує Параска Іванівна, що, доглядаючи хворих, вони, молоді дівчата, працювали, забуваючи про втому. Але було важко не стільки фізично, скільки морально, бо щодня поранених було все більше й більше. Справжнє пекло: кров, стогін – і все це під постійними бомбардуваннями. В запеклих боях під Будапештом Параску Іванівну було поранено, лікувалася тут же, в медсанбаті.
8 травня 1945 року шпиталь розташовувався у Братіславі. Цього дня точилися ще жорстокі бої. Радянські війська наступали й наступали, аж до самого ранку, й поранених було не злічити. А наступного дня вранці начальник шпиталю повідомив про те, що фашистська армія капітулювала, війна закінчилася. Радощам не було меж: танцювали, співали, тішилися, що нарешті прийшла довгоочікувана Перемога. Все це Параска Іванівна пам’ятає, неначе то було вчора. Додому повернулася вже аж після капітуляції Японії.
За бойові заслуги вона, ветеран війни, має нагороди. Живим залишився й брат, у званні капітана, з численними нагородами, серед яких і орден Олександра Невського. Він відроджував післявоєнну країну.
Повернувшись додому після війни, Параска Іванівна не шукала легких шляхів. Понад сорок років працювала в колгоспі «Більшовик» у польовій бригаді, де 20 років була ланковою. Тут зустріла своє кохання, вийшла заміж. Попри всі випробування, П.І. Патран вважає себе людиною щасливою. Адже доля подарувала їй двох чудових доньок, вони оточили її любов’ю, увагою і піклуванням. Має добрих зятів, радіє успіхам і здобуткам чотирьох онуків, тішиться, що дочекалася правнуків, яких у неї вже троє. І це для неї найбільша нагорода. Дякує Богу за те, що дожила до такого віку, і молить про те, щоб ніколи таких страждань, які випали на її долю, не довелося пережити її нащадкам.
