Здрастуйте, люба редакціє.
Прочитала статтю «Не хочу повертатися до пекла» («ОВ» від 23.04.2011 р.) і вирішила розповісти свою історію.
Безумовно, дуже шкода Світлану, героїню матеріалу, яку доля розлучила із сином. Та й Лерочку, народжену в другому шлюбі, Артемко навряд чи вважатиме своєю сестрою, бо втрачено сполучну нитку «мати – син». І справді, як пише автор статті, «материнський інстинкт неможливо заглушити жодним іншим». Але чим же відповідають на материнську любов діти, які вже подорослішали?
…У нас була чудова, міцна сім’я. Жили, не зазнаючи жодного нестатку. Був дім, машина. І єдиний син, у якому ми із чоловіком душі не чули. Ніколи ні в чому йому не відмовляли. Коли синові виповнилося десять років, чоловік занедужав і незабаром помер.
Я працювала по дві зміни на фермі. Дім, город, господарство поклала на свої плечі, аби тільки дитина, як і раніше, не знала жодного недостатку. Син закінчив школу, інститут, обійняв у селі керівну посаду.
Статний, гарний, розумний – про такого сина мріє кожна мати. До двадцяти восьми років він уже відбувся, як особистість. Будинок у центрі села та машина дісталися йому в спадщину від батька. Але коли він привів і дім дружину, я просто стала непотрібною…
На декілька місяців мені дала притулок рідна сестра. Щоб приховати від односельців вчинок сина, говорила всім, що допомагаю родичці по господарству. Сподівалася, що син схаменеться, покличе назад. Але на жаль…
Незабаром родичі знайшли мені в сусідньому селі такого ж самотнього чоловіка. Про жодні почуття не йшлося: просто жили разом, щоб мати дах над головою та живу людину поруч.
Минали роки, але син жодного разу не навідався, хоча нас розділяли лише п’ять кілометрів. Чоловік, з яким звела мене доля, виявився непоганою людиною, але я скучала за селом, близькими людьми.
Якось із рідного села зателефонували й повідомили, що занедужала сестра. Я вирушила пішки в надії, що знайдеться добра людина, яка підкине до рідного села. Адже п’ять кілометрів – це для молодих не відстань… Я ледве йшла розпеченою від сонця трасою, прислухаючись, чи не їде хто. Невдовзі почула шум автомобіля.
Якщо добра людина – неодмінно підвезе, а якщо ні... Додумати не встигла, машина порівнялася зі мною. Раптом водій натиснув на газ і, обдавши мене хмарою пилу, зник з виду.
За кермом у машині, яку ми купували разом із чоловіком, сидів мій син. Але місця для мене в ній не знайшлося…
Така ціна безоглядної материнської любові. Двадцять років після смерті чоловіка я жила лише любов’ю до сина, але коли в нього з’явилася сім’я, мене попросили, як у кіно, з речами на вихід…
К.І. Аврамова
Від редакції: авторка листа не вказала ні повного імені, ні місця мешкання. Та це й не так важливо. Жінка просто поділилася своїм болем. Щоб ми з вами бодай на мить замислилися, чи правильно поводимося стосовно рідних.
