(З життя видатних людей)
М.В. ЛИСЕНКО
1842 – 1912
Духи степу
Взимку 1867 року в Празі відбулося кілька концертів російської народної пісні.
Особливий успіх випав на долю молодого піаніста, що брав участь у цих концертах як акомпаніатор, а одного разу виконав ряд власних фортепіанних обробок українських народних пісень. Один з присутніх під враженням обробки пісні «Гей, не дивуйте, добрії люди» в захопленні вигукнув: «То духи степу».
Цим молодим композитором і піаністом був Микола Віталійович Лисенко.
Справник аплодує
Навесні 1897 року М.В. Лисенко вирішив організувати хор та об’їздити з ним якнайбільше невеликих міст на Україні («Так ближче до людей», – твердив він). Але не так легко це було здійснити. В одному місті начальству програма не до вподоби, в іншому – свій унтер Пришибєєв взагалі ніяких зборищ і концертів не дозволяє. Тоді Лисенко пускав у хід «важку артилерію хору» – трьох семінаристів, що вміли й чорта вкоськати. Так було і в Лубнах, де справник, вже начувшись про «крамольний» хор Лисенка, сам з’явився на концерт у повній формі. При хрестах. Перед початком концерту він погрожував композиторові:
– Шевченківським духом від вашого хору тхне, бунтарським, не дозволю!
Тоді Лисенко підморгнув «важкій артилерії», і далі все пішло як по писаному. Три семінаристи немов з-під землі виросли біля справника, «помиляючись», тричі назвали його високородієм і одразу сподобались високому начальству. Незабаром семінаристи переконали «його високородіє», що ніякий концерт на сухе горло не піде. Куди водили вони «начальство», скільки чарок було випито, – невідомо, та повернувся справник на концерт уже втихомирений.
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте! – гримів хор, а справник лише кліпав очима й разом з усіма аплодував і народним пісням, і шевченковому «Заповіту».
Знайомство з в’язницею
Якось у лютневий вечір 1907 року, коли по всьому місту йшли поголовні арешти, по східцях дому затупотіли важкі чоботи.
– Відкривайте! Поліція!
Арешт, як і обшук, Микола Віталійович сприйняв цілком спокійно. Коли йому після обшуку оголосили, що він має відбувати ув’язнення, Лисенко попрощався з дітьми, взяв з собою подушку й білизну, а потім сказав:
– За нашим звичаєм, рушаючи в дорогу, треба усім посідати. Прошу шановних гостей сісти!
Непрохані гості підкорилися, навіть присів сердитий пристав.
На ранок увесь Київ знав про арешт. Друзі Миколи Віталійовича дійшли навіть до жандармського управління. Там, видно, зрозуміли, що справа тхне політичним скандалом – Лисенко-композитор був широковідомий не лише в Україні, але й у Петербурзі та Москві, – і скасували наказ про арешт.
– От і з в’язницею познайомився тепер я, – жартував згодом Микола Вітілійович, – стопроцентний підданий їх великомордія.
