На тракторі душа співає
Жителька села Покровки Тетяна Михайлівна Кречун – єдина, мабуть, в області трактористка. Вона й досі, 33-й рік працює в тій же бригаді, що прийняла її після закінчення Цебриківського профтехучилища.
Торік оформила спеціальну пенсію, але вихід на заслужений відпочинок відклала ще на сезон.
Як склалася її жіноча і механізаторська доля, чим вона живе? Мене ці запитання хвилюють не тільки тому, що вона моя сусідка через вибалок. Втім, усе по порядку.
Коли прийшла до колгоспу імені Щербакова, голова А.В. Кривопляс запитав 18-річну дівчину:
– Що можеш робити?
– Міжрядний обробіток просапних.
– Ну, як що міжрядний можеш, то й сіяти будеш, – сказав рішуче голова.
Усе складалося так, як передбачав дуже авторитетний аграрій. Двічі з ланкою, до якої входили комбайнер Василь Бузулан, його помічник Микола Кіфа, Тетяна виборювала першість на жнивах. На преміальні за першу перемогу та заощадження купила з чоловіком мотоцикл. Про нього давно мріяли. За другу перемогу, а також продавши мотоцикл, корову, бичка, телицю, придбали “жигулі”. Машина вже три десятиліття на ходу. А працювала жінка усього на трьох тракторах – спочатку на ЮМЗ і Т-16. 16 квітня 1989-го, це для неї дуже пам’ятна дата, їй за особистим розпорядженням керівника господарства вручили новий колісний трактор. На ньому вона працює досі. Уже й колгоспу немає. На його руїнах тримається кооператив, багатьох механізаторів поскорочували, а Тетяну Михайлівну залишили.
Чи порадите сучасним дівчатам працювати на тракторі? – запитую шановану усіма сусідку.
На таких тракторах і комбайнах, на яких я працювала і хвороб нажила, не радитиму. А сучасні сільгоспмашини комфортні. Я знайома з ними. Ризик завдати шкоди собі через двигтіння, шум, пил в кабіні, або підхопити застуду на протягах менший, ніж три десятиліття тому. Але таких тракторів, комбайнів ще небагато у нашій країні. Надто дорогі. Отож хай дівчата на сільгосптехніку не поспішають сідати. Але якщо люблять машини, як я, то чому б не спробувати. Можливо, це твоє покликання. Коли на тракторі – душа співає. Хіба не заради повноти життя ми прийшли у цей світ? З другого боку, те, до чого я довго йшла, сучасні дівчата давно мають. У багатьох легкові автомашини, правда, не для роботи, а для власних зручностей. Квартири, будинки “набиті” технікою. Я в молоді літа такого навіть не уявляла. Тепер я теж не відмовляюся від побутової електроніки. Треба лише пам’ятати, що техніка для тебе, а не ти для неї. Складніше для жінки не те, що весь час із “залізяками” в полі, а те, що машини поглинають увесь твій час.
О шостій ранку Тетяна Михайлівна готує сніданок. Потім на бригаду – і до шостої вечора, якщо не сівба і не жнива. Тоді допізна. Коли вдома були малі діти, дивилася за ними бабуся. Але Тетяна дуже непокоїлася, коли дітки почали бігати на ставок купатися. Сини повиростали. Все склалося у них, слава Богу. Теж здобули технічну освіту. Живуть в Росії.
Я знаю, як вона виховувала дітей. Співчував їй. А вона якось каже мені:
– Таких жінок, як я, відірваних від домашнього життя, зараз немало. Бо молодь працює в Одесі. У Покровці роботи немає. Отже, якщо вдома батьки, то вони доглядають малих. Мені доводилося розриватися між роботою й дітьми. Я була з ними суворою, коли потрібно, але завжди любила їх, і люблю. Вони це відчували. Коли мої сини підросли, то зрозуміли, на якій тяжкій я роботі. І це мені допомагало їх виховувати вдумливими, працьовитими, дисциплінованими.
Заробітки у Тетяна Михайлівна, як не дивно, надто скромні. Тільки за “жіночі” доплачують 25 відсотків, та раніше на пенсію пішла.
От я й запитую її, як так, що Ви стільки усього пожертвували на олтар колгоспного руху “усі на трактори!”, а Вам так скромно віддячили?! Вона розводить руками, не звикла скаржитися.
Милосердя посідає значне місце у серці трудівниці. Коли в Грузії йшла війна, у Покровці поселилося літнє вже подружжя, біженців, купило у селі дім. Жінка, вона в Тбілісі працювала акушеркою, пішла на роботу в садівничу бригаду. Тетяна якраз возила зібрані груші на соковий завод. Бачить, грузинка стоїть з порожнім відром край саду і плаче. Розпитала її. Після роботи в саду колгоспникам дозволяли принести додому відро фруктів. Так зробила і Лія. Але хтось з місцевих сказав, що вона забагато набрала. Акушерка одразу висипала з відра все, що в ньому було. Тетяна Михайлівна вникла в ситуацію, сказала , кому треба, що не можна так з новенькою. Але Лія після цього не хотіла взагалі щось брати з поля.
Потім вона працювала в їдальні…
Кілька років тому помер чоловік грузинки. А Тетяна зібралася в Росію до синів та онука на гостини. Каже Лії: «Поживіть у мене!» Вона погодилася. Відтоді, коли Тетяна Михайлівна їде на роботу, або повертається з поля, Лія обнімає і цілує її, як заведено в Грузії. Лії Валентинівні Носкідашвілі – 70 років, вона за віком і за ставленням до Тетяни як мама.
Я запитую у своєї сусідки, як людині треба жити?
– Жінка повинна бути охайною, доброю мамою. Людина має знати, що вона для чогось важливого народилася. Слід якомога раніше зрозуміти це.
Віталій ОЧЕРЕТНИЙ, пенсіонер, Роздільнянський район
У гості до бабці Ганни…
Якось почула, що бабця Ганна Карпієнко і город сама обробляє, і віники в’яже, і пару кабанчиків тримає. A їй – за вісімдесят. Городу в жінки 30 соток біля річки та 15 – при садибі. Щоб сорго виросло, біля рослин треба добре потрудитись. А опісля – ще й зжати, обмолотити, почистити, скласти у пучки і зв’язати віник. Тобто, це трудомістка праця, і вимагає сил, уміння і багато часу. Пораються біля сорго майже цілий рік. В’яжуть віники, в основному, чоловіки, бо тут сила в руках потрібна.
Бабця Ганна – худорлява, невисокого зросту, привітна. З роками її обличчя не втратило привабливості, майже немає зморщок. От тільки очі сіли глибше, і стан поволі схилився до землі. На чоловічу ковіньку при ходьбі спирається. Бабця Ганна і бачить, і чує, і погомоніти рада. Запрошує до невеличкої кухоньки, де щойно пообідала. Навпроти добротний дім, на зарослому споришем подвір’ї велика купа дров. Вже про зиму господиня дбає. Мене цікавить, чи правду люди кажуть, що стільки робіт виконує.
– Ганно Володимирівно, як упоруєтеся з господарством у свої вісімдесят, – цікавлюсь.
Вона уточнює: їй вже 85. Люди вірно підмітили, жінка весь час у роботі. Все порає сама. Щоправда, останні два роки город, що біля річки, племінниці віддала. Вже, каже, не те здоров’я. Вісім років, як поховала чоловіка Петра. Гарно жили, хазяйнували. Замолоду чекали, коли Бог дасть дитинку. Інша судилась їм доля. Півстоліття і сум і радість навпіл ділили. Бабця Ганна з великої родини. Її батьки із села Сабатинівки Кіровоградської області, дев’ятеро діток мали. П’ятеро ще маленькими відійшли на той світ, а Петро, Микола, Ростислав та Ганна – вижили. Пройшли голодні роки, важкі воєнні та повоєнні. На сьогодні ж бабця Ганна залишилась без рідної кровинки. Але вона не самотня. У глибині її очей помічаю радість, коли розповідає, що опікується нею племінниця – Ганна Курочка та вся її родина. Сусіди заходять, з рідні – Юлія та її чоловік Ігор Дихтюки. І їсточки принесуть, молочка, допоможуть, якщо бабці щось треба.
– Дякую Оленці, няньці моїй та помічниці по господарству, – каже бабця Ганна про соціальну працівницю територіального центру соціального обслуговування Олену Прушинську, яка тричі на тиждень навідує її. – Все мені зробить. Помиє, попере, прибере, води наносить, на базар сходить. Довіряє, за свої гроші купить продукти, а потім я їй віддаю. Мене безкоштовно обслуговують. Я нічого за це не плачу.
Ганна Володимирівна зізнається, що без роботи не може. Вранці прокидається, потроху розходжується і йде до курочок, до свинок, на город. Все з молитвою до Бога. От і нині просить допомоги, бо щось у грудях болить. Вона весь вік працювала в місцевому колгоспі – дояркою, нормовичкою у городній бригаді. Нині має пай – чоловічий і свій, на який отримує зерно, чим і годує живність. До речі, у бабці і млинок свій, і кукурудзу вона на крупу сама перетирає.
Нині на обірчині кувікає двоє підсвинків. Вони біленькі, живенькі, ніби «розмовляють» зі своєю господинею.
– Я й до свиней говорю, й до курчаток, і з Жучком – бабця показує на чорненького песика. – Раніше ще й качок тримала.
– А віники в’яжете?
– Потроху в’яжу, продаю, маю на розходи. От 2 тисячі гривень віддала за дрова. Якби не віники, де б я їх взяла? Тепер попиляти, порубати треба. Та все це зроблять племінники, – упевнена Ганна Володимирівна.
Кілька років у бабці жила одна жінка. Ганна Володимирівна дала їй прихисток, бо та не мала житла. Квартирантка любила випити. Бабця вговорювала покинути згубну звичку; де ще знайде таке добро – жила ж на всьому готовому. Не послухала, так і пішла у світи. Бабця й нині жінку ту жаліє. Всі, хто знає Ганну Володимирівну, відзначають її щедрість. Не один раз їй доводилось чути слова, що теплом віддають у серці: «Ганю, ти така добра...» Жінка множить на землі добро, то й Бог дає їй сили і здоров’я.
Прощаючись, бабця Ганна запрошує мене ще заходити до неї в гості...
Тетяна СТОРЧАК,власкор «Одеських вістей»,Савранський район
