– Скажіть, чому ваша сільська рада називається Юр’ївською. А центр її в іншому селі – Богданівці?
Моє запитання не збентежило перехожого.
– Та який з Юр’ївки тієї центр? – відповів чоловік. – Там сьогодні взагалі нічого не залишилося. Щоправда, живуть пенсіонери. А молодь вся виїхала.
– Але ж Юр’ївка колись селом була заможним. Тут був перший відділок багатогалузевого господарства – радгоспу ім. Калініна, за яким було закріплено понад 4 тисячі гектарів сільгоспугідь. Радгосп успішно спеціалізувався на виноградарстві і вирощуванні нетелів. Працювали школа, дві бібліотеки, Будинок культури, ФАП, ясласад.
– Тааак, – сказав багатозначно мій новий знайомий, – усе було, та спливло, а сьогодні ми, старі, разом з Юр’ївкою доживаємо свій вік. Бач, часто як все перемолов.
Навіть сільський голова Марія Дмитрівна Шульгіна не дуже змогла пояснити, як з Юр’ївкою могли статися такі метаморфози. Щиро кажучи, і сільраді слід було б називатися Богданівською. Тому що вся інфраструктура перемістилася до цього села. У Юр’ївці ж, розділеній на дві частини дорогою, залишилося по невеличкій крамничці у кожній (спасибі приватним підприємцям), є бібліотека з мінімальним книжковим фондом і мінідитсадок. Низька народжуваність дітей, на жаль, не скорочує розриву зі смертністю населення в цілому.
Я іду довгою центральною вулицею Юр’ївки. Вона безлюдна. Лише один чоловік розкидав зі стіжка вилами сіно за воротами. Сушив після недавньої зливи. Розбалакалися. Але при цьому роботу чоловік не припиняв.
– Як Юр’ївку врятувати або, як ви кажете, периферію? – повторив він моє запитання. – Дуже просто. Ми ж добре жили у нашому селі. Будинки спорудили. Дітей виховали, освіту дали. А все тому, що у нас в усіх була робота. Дати треба людям оплачувану роботу.
Олександр Федорович Михайлов – механізатор. Багато років працював трактористом у першому відділку господарства. Був одним з найкращих. Профком дбав про людей. Відправляв за путівками до будинків відпочинку і санаторіїв. На душі було спокійно від надійності кожного прийдешнього дня. Найтрагічнішим у долі рідної Юр’ївки Олександр Федорович вважає стрімке старіння села. Залишають рідну домівку діти не від хорошого життя. Раді б хоч зараз повернутися: види на житло в Одесі безперспективні. Але що робити в селі без роботи їм, молодим?
Богданівка проти Юр’ївки трохи виграшніша. Недарма сюди з колишньої центральної садиби навіть пам’ятник Михайлу Івановичу Калініну перенесли. Тут усе бачиться якось рельєфніше, предметніше. Навчальновиховний комплекс – один з кращих у районі, йому цього року виповнюється 40 років, і колектив з невтомним директором Валерієм Борисовичем Михальчаном до цього готується. І Будинок культури діє. Церкву – СвятоПетропавлівський храм – знову ж у Богданівці спорудили, за що дуже вдячні люди і панотчик Сергій колишньому керівникові базового господарства – ВАТ ім. Калініна Петру Андрійовичу Іваницькому. На кошти господарства її власне і спорудили, і розписали. Панотчик Сергій дуже просив добрим словом згадати також нинішнього голову правління ВАТ ім. Калініна Івана Олександровича Кісеолара, колишніх жителів села Івана Георгійовича Кюссе – нинішнього начальника управління агропромислового розвитку Тарутинської райдержадміністрації, та його сина, молодого підприємця Івана Івановича, які безкорисливо беруть участь у матеріальному забезпеченні благоустрою території храму. А також знайомого панотчика Сергія з Одеси Сергія Володимировича Оганесяна, на кошти якого територія вимощена плиткою. А виконроб Петро Васильович Ніколов сподівається ще й на те, що знайдеться щедрий благодійник, і тоді стане можливим асфальтувати і територію перед храмом. Звертатися знову до Кісеолара – та скільки можна? Мало того що він господарство утримує, усю водогінну мережу, і люди за воду тут взагалі не платять. Він сільській раді, його 16 депутатам, виконавчому комітету допомагає у вирішенні багатьох соціальних питань. Не залишаються осторонь і підприємці, і фермери. Чому Шульгіна і говорить:
– Ми тут, як одна сім’я. Щоправда, така, що рідшає: відтік людей із села у пошуках роботи не припиняється.
У Богданівській бібліотеці (яка, до речі, посіла призове місце у районному огляді) я долучилася до розмови, яку вела бібліотекар, член виконкому сільради Тетяна Іванівна Костова, зі старшокласниками. Йшлося про вибір професії і взагалі місце у житті. Дітей, однак, турбувало швидше не те, ким бути, куди вступати. З цим вони більшменш визначилися. Уже зараз вони сумніваються, що після закінчення вузу зможуть працювати за спеціальністю. Скільки і з вищою освітою трудиться зараз в Одесі на будівництвах, мийках, 7му кілометрі? І чи слід дивуватися, що залишених будинків усе більше не тільки у Юр’ївці, але й у Богданівці, Єлизаветівці. Тут чітко розуміють: випускники школи, які продовжили навчання, сюди вже не повернуться.
– У селі з кожним роком стає все сутужніше жити, – говорить секретар сільської ради Світлана Павлівна Раткова. – Живність у людей є, а продають її за копійки. Хіба це ціна – дев’ять гривень за кілограм живої ваги і одну гривню сорок копійок за літр молока? Поторгуватися б на тарутинському ринку, та вже рік як не ходить автобус Миколаївка – Одеса. Але ж у домашніх господарствах селян через двір, через два – корова, чи не в кожному – свині. А спільна череда овець досягає 1760 голів. В одного тільки Віктора Івановича Райляна їх понад 200.
– Так і живемо, – сказала наприкінці наших обходів і об’їздів сіл Марія Дмитрівна. – Що можемо – робимо. І район допомагає. Обіцяли кошти на ремонт клубу у Єлизаветівці і на заміну вікон у шкільному спортзалі. Нещодавно провели чудове свято – День села – і готуємося до храмового. У найближчі дні займемося спорудженням розворотів для шкільного автобуса. 30 тисяч гривень на спецрахунку у нас є. Ну й спонсори допоможуть.
І сільський голова з вдячністю назвала підприємців Дмитра Ілліча Тодорова, Івана Івановича Коєва, Олександра Гавриловича Гросу, фермерів Михайла Володимировича Панова та Віктора Івановича Райляна.
– Люди у нас чудові, – підбила підсумок Марія Дмитрівна. – Про кожного хоч повість пиши. Хочеться тільки, щоб була вона із щасливим закінченням.
