І все-таки Одеса Одесою залишається
Маленький хлопчик, тримаючись за руку батька, підходить до паркана у провулку Наріманова. У паркані діра, крізь яку видно старий будинок і сад. Він піднімає очі. Синє море. «А в морі вітрило біле».
Час зробив хлопчика дорослим і сумним, провулок Наріманова – Валіховським. Вітрила все рідше з’являються – ось недавно «мексиканець» заходив, ото була радість. І діру в паркані затулили.
І якось усе не так…
Золоті розсипи за ціною піску
Є в мене книжечка. Невеличка така. «Философский словарь» видання Брокгауза та Ефрона. 1904 рік. Раритет.
Придбав я книжку в букіністичному відділі року десь 92го. Ось і ціну зазначено – 15 купонокарбованців. Багато це було чи мало?
У той час моя стипендія не дотягувала до ста тридцятьох «купонів». Як колоритно говорять у нашому місті: «Не вистачило б і на півбазару!» І той факт, що дореволюційне видання коштувало дешевше за гриби, говорить багато про що.
У першій половині дев’яностих багато які одесити полишали назавжди рідне місто. Їхали до США, Ізраїлю, Німеччини. Книгарні були заставлені класикою, що коштувала дешевше детективів Чейза та Спіллейна. Емігранти продавали літературу і через знайомих.
Щось розпачливе було в цій багатотомовості на полицях букіністичних відділів. З міста мовби обсипався тонкий срібний нашарок інтелігентності.
Книжки перед від’їздом подарували (і майже подарували) мені й сусіди за комунальною квартирою.
У комуналках, але без комунізму
Отже, сусіди, з якими ми прожили як одна душа замалим не тридцять років, полишили місто в 94му, у переддень Нового року. Так, полишили, мовби солдати, що відступають. Дідуньо Михайло Аронович і його дочка Поліна – для мене тітка Ліна – їхали до родичів у Атланті. Незадовго до від’їзду Михайло Аронович прийшов до мого батька і довго говорив з ним. Пояснював, що не хотів їхати геть, але ж онучка та правнук там, за океаном… Скромний старий, що пройшов усю війну, бився з японцями, ледве стримував сльози.
– Коли жила в комуналці, тіснота була жахлива. Диплом захищала – всю кімнату нашу паперами завалила. Зате ніколи не було проблем, з ким залишити дитину!
Це слова моєї колишньої начальниці Л.В., колись веселої реготухи, яка вставляла у свою мову українські слова. Що не видавалося недоречним і нікого не дратувало.
Л.В. приїхала до Одеси, як і предки багатьох одеситів, із провінції. Одержала житлоплощу спочатку в комуналці, потім надбала окрему квартиру. Приплив людей до нашого міста в часи оні був розміреним. Одеса... ні, не плавильний котел, не люблю цього порівняння зі США. Це була гарна така каструля, у якій повільно, але вірно варилася страва з непередаваним ароматом і смаком. Запах смаженої риби, шкварчання цибулі та сала на сковорідці, спів скрипки, «А шо ето там на балконє у Гали?»
Квартирне питання зіпсувало не тільки москвичів, Михайле Афанасійовичу. Звикли ми, що радянська держава дасть роботу і квартиру. У дев’яності все це завалилося. До міста із села ринули не тільки ті, хто хотів звідти виїхати, але й ті, хто не хотів, а змушений був це зробити.
Ось два студенти – однокурсники за наргоспінститутом – Вітя й Олег. Один, уродженець Херсонщини, уже 10 років поневіряється по найманих квартирах. Другий приїхав із Вінницької області й деякий час жив у комуналці, де сусіди одного разу його жорстоко побили.
Не ті стали комуналки. Бійки та скандали стали повсякденням.
І не те щось із нашою одеською стравою.
Провінціал, який нікому не потрібен, не стає кухарем, а одержує стусани. Іноді зневіряється й починає мститися великому місту.
– У мене лікувалися хлопчики – ну такі нещасні, такі забиті… Із села, так. Увечері приходили, терпляче чекали своєї черги. А я вдень іноді навіть поїсти не встигала. Так виносила їм свої бутерброди і чай, так шкода їх…
Я почув ці дивні слова з уст... стоматолога, милої жінки, що виросла на Черкащині; і від них раптом війнуло чимось призабутим, щиросердоодеським.
«Гляньте ліворуч, гляньте праворуч…»
Гості міста захоплюються оперним театром і філармонією, Приморським бульваром і Потьомкінськими сходами. А будинок № 9 на проспекті Шевченка зовні нічим особливим не вирізняється.
Тим часом це достотутаки визначна пам’ятка. Тут на початку дев’яностих була одна з «пірамід» аля «МММ». З раннього ранку офіс опосідали юрби охочих здати свої кревні під неймовірний відсоток. Вони юрмилися, гомоніли, викликаючи лють мешканців квартир. Кажуть, у вкладників навіть летіли квіткові горщики.
Там були вчителі, інженери, пенсіонери, що враз зубожіли після лібералізації цін січня 1992го.
Незабаром «піраміда» розвалилася, зробивши бідних злидарями. Томуто будинок цей і став історичним місцем – мені здається, саме там був показово зламаний стрижень Одеси радянської.
Ще одні окраси видно туристам із вікон поїздів: розгромлені, розграбовані корпуси «Січнівки» – одного з багатьох десятків наших славетних заводів. Без коментарів.
В Одесі завжди дивним чином перепліталися ділове та творче начала. Заповзятливі одесити не соромилися носити на руках Лємешева і приходити до ПалеРоялю послухати, як розспівується Магомаєв. Жителі Пересипу збиралися на стадіоні ЗОРу – подивитися, «як тренується наш Льоня Буряк». (І де він тепер, той ЗОР?) До революції меценати, а потім і держава, підтримували талановитих художників, музикантів, письменників, спортсменів.
Дух ґендлярства розгулявся, загнав творчу натуру у глухий кут. Дев’яності породили дні, коли на сцені філармонії людей було більше, ніж у залі.
Тепер я – навіть я, скептик, – тихо втішаюся, бачачи аншлаги на концертах нашого симфонічного оркестру, на театральних виставах. Молодь одеська доларизована – теж ходить.
Аплодують містерові Хобарту і неповторному Олегові Львовичу.
Може, і вийде щось путнє. Я знаю?
Щастить же декому…
Киянка Аліна закохалася в Одесу після серіалу «Ліквідація». Доскіпливо розпитувала мене в інтернеті, як дістатися до вулиці Колонтаївської, де фільмували. Дісталася. І в тому самому дворі її радо зустріли абсолютно незнайомі люди. Розповіли, як проходили зйомки. Тією самою характерною говіркою розповіли. І, немов у старі добрі часи, почастували борщем!
От щастить же декому на справжню Одесу, га?!
Не тільки приїжджим. З інтернетблогу одеської журналістки Анни: «Учора на зйомках просто під час інтерв’ю зімліла. Вперше у житті. Відчуття таки прикольні – коли не пам’ятаєш, що з тобою діялося. Знімали на тій самій Молдаванці, у спеку. Збігся весь двір, усе змішалося: бабці, коти... відпоїли, на руках поносили, поквилили. Жива ще Молдаванка…»
І всетаки Одеса зостанеться Одесою – навіть за океаном. Та сама моя екссусідка тітка Ліна, що овдовіла багато років тому, взяла та й познайомилася в Атланті з Левом. Угадайте, де жив цей виходець із Країни Рад? Правильно, в Одесі. Причому у дворі за рогом, на сусідній вулиці!
Ну і як вам такий виверт?
…Іноді я втомлююся від Одеси. От утомлююся й годі. Спересердя лаю місто, набите автомобілями та жадібним закононеслухняним людом. Щоб заспокоїтися, іду до моря. Найкраще – зимового вечора. А ви знаєте, що якщо нагорі дме, то внизу, при воді, таки буде тихо? Не знаєте? А я знаю. Знаю та слухаю хлюпання чорних хвиль, уявляючи, як корабель під білими вітрилами назавжди несе від поета Амалію Ризнич.
Ще я люблю наш вокзал. Люблю на відстані. У буквальному значенні. Якщо дивитися на нього з пішохідного мосту, особливо в темряві, він видасться далеким, яскравим і розмаєним у повітрі палацом. По один бік від містка – жвава автострада, по інший – старий квартальчик, де вечорами навіть страшнувато. Розкішний одеський дуалізм. Піді мною пропливають поїзди. І я іноді «пливу» в них до інших берегівміст, щоб уже наступного дня зітхати за рідною домівкою.
Щастить же декому… тим, у кого все це є!
«И всётаки Одесса
Одессой остается,
И нет такого места,
Где есть такое солнце,
Где есть такое море,
А в море парус белый.
И если б не было Одессы,
Что б я делал.»
Євген БЛІНОВ,
«Одеські вісті»
