гортаючи сторінки газет
Головне – людина!
Як же наша країна ступала на шлях самостійності? Чому ми раділи, про що тривожилися двадцять років тому? Відповідь на це запитання можна знайти у газетах, які відобразили до найдрібніших подробиць усі перипетії далеких днів. Всеукраїнські «Голос України», «Урядовий кур’єр» розповідали про стрімкі зміни, як кажуть, з коліс. Одеські «Знамя коммунизма» (нині газета «Юг») і «Вечерняя Одесса», «ПортоФранко», «Одесский вестник» теж повідомляли жителям нашого регіону про основні громадськополітичні події. І в той же час писали про одеське повсякденне – і таке цікаве для нас зараз! – життя.
Рубрики «Про поточний політичний момент» (газета «Одесский вестник»), «Хроніки кремлівського путчу» («ПортоФранко») інформували про основні перетворення в країні.
Однак життя йшло своєю чергою. Якщо перші сторінки видань майоріли гучними заголовками про незалежність України, перевороти, референдуми, то, починаючи із третьої сторінки, можна було прочитати про простих людей того часу, звичайних робітників, фермерів, лікарів, військовиків. Усі вони, незалежно від статусу країни, у якій жили, займалися улюбленою справою, докладаючи усіх зусиль, вміння.
Людина широким планом
24 серпня 1991 року газета «Знамя коммунизма» публікує матеріал «Перший сільський банкір». Про Андрія Дикусара – засновника нової організації «Банк», до якої входило 30 кооперативів.
«Сьогодні багато розмов на найрізноманітнішому рівні про колгоспи. Одні вважають, що їх треба розпускати або навіть розігнати, оскільки вони за багато десятиліть так і не нагодували народ, змусили його принижуватися. Другі вважають, що замінити колгоспи та радгоспи нічим, що замах на них призведе країну до розвалу, а народ – до голоду…»– говориться у великому інтерв’ю із новоспеченим банкіром.
Наприкінці докладної розмови Андрій Дикусар радить, як виправити неоднозначне становище колгоспів:
«Дайте селянам землю, розженіть паразитичний клас номенклатурних нахлібників. Решта додасться. Буде і хліб, і «до хліба».
В «Вечерней Одессе» 28 серпня виходить нарис «Майстер» про капітана далекого плавання Михайла Івановича Григора, чоловіка, для якого море стало осередком Всесвіту, про що він написав у своїй книжці «Море – моя судьба. Воспоминания капитана». Вона стала тоді енциклопедією Чорноморського флоту.
«Сивоволосий, спираючись на паличку, він усе так само підтягнутий та елегантний, немов зараз зійде на капітанський місток…»– пише про нього Олександр Кремер, колишній працівник Музею морського флоту.
А через тиждень, 4 вересня, у «Вечірці» з’являється матеріал під назвою «У кіровців – десант із «Дзержинки». Автор Сергій Змієнко розповідає про те, що вже декілька вихідних на овочеві плантації приміського радгоспу ім. Кірова автобуси Одеського сталепрокатного об’єднання ім. Дзержинського возять численні групи людей – заводчани допомагають робітникам радгоспу у збиранні помідорів. На знімку до матеріалу – Галина Борзова, яка зарекомендувала себе на заводі відмінним шліфувальником.«Не гірше працює вона і в полі»,– відзначає журналіст.
Про іншого героя, одеського екстрасенса Анатолія Еммануїловича Штерлінга пише газета «Одесский вестник» (31 серпня 1991 року).
«У нього живі очі, вони світяться спокоєм та добротою. Він простий у спілкуванні і нагадує старого андерсенівського казкаря, який чомусь говорить із одеським акцентом…»,– описує екстрасенса автор Олег Пшеничний. Ніби попереджаючи недовіру читачів, журналіст наче ненавмисне повідомляє:
«…я чую, як зовсім недавно він вилікував чиюсь сусідку від безплідності, збавив пенсіонерку від астми, а комусь допоміг вилікувати радикуліт…»
Дежа вю довжиною
у двадцять років
Під час підготовки цього матеріалу до публікації мене не полишало відчуття дежа вю. Чому? Давайте разом пройдемося темами.
Практично в усій перерахованій вище періодиці зустрічаються повідомлення про небезпеку холери. Нічого не нагадує?
Далі в «Одесском вестнике» за 31 серпня автор, який підписався С.Р., запитує: «Одружитися чи не одружитися», його й виносить у заголовок свого «дослідницького» матеріалу. Поспілкувавшись із працівником тоді ще ЗАГСу та суддею з шлюборозлучних процесів, С.Р. робить такі висновки:
«Більшість розлучень відбувається у зв’язку із соціальнопобутовими складнощами, через які – сварки, скандали. Молодятам доводиться жити з батьками, які найчастіше не хочуть змінювати свого звичного життя. Дуже важлива причина – пияцтво сильної половини. 90% випадків пов’язано із цим…»
Знайоме? Лише зараз до цього списку додалося ще кілька пунктів, і «пияцтво сильної половини», за статистичним даними вже нашого часу, стало не «дуже важливою причиною», а, мабуть, основною.
Матеріал «Класики теж не сплять» у тій же газеті за 28 серпня 1991 року порушує пласт культурних проблем.
«Стало вже якимось гарним тоном у кожному кіноогляді ремствувати на рясноту «чорнухи», «порнухи», «соцухи», що заполонила наші екрани, на диктат непрофесіоналів, що зміцнюється, які прорвалися до окулярів кінокамер. Ну а що ж метри, класики наших днів – де вони?»
Кінооглядачам, які працювали у 1991 році, напевно, гріх скаржитися. Вони хоча б говорили про засилля низькопробних фільмів. Зараз же це навіть не обговорюється. Або називається «креативом», який розуміють обрані. А те, що заборонялося раніше через надмірну відвертість, вульгарність або нецензурщину, сьогодні йменують «ексклюзивом».
Мораль цього матеріалу така: двадцять років тому в центрі уваги газетярів була звичайна людина, з її радощами та прикрощами. Проблеми суттєво не змінилися, та й не розв’язалися за цей час. З кого запитувати: з можновладців чи із самих себе?
Кіра Нікітіна
